Розділ 5. Осінь, що дихає разом

Минуло кілька днів після того, як Елора та Орвен знайшли старі листи. Вони зустрічалися майже щодня — то в кав’ярні, то в парку, то просто прогулюючись вулицями Ліскару. І кожного разу між ними ставало трохи тепліше, наче саме повітря підказувало, що це знайомство не випадкове.

У кав’ярні «Осінній Дим» пані Іларія дивилася на них із доброю усмішкою.

— Ви, двоє, вже як прикраса мого закладу, — жартувала вона, ставлячи перед ними дві чашки з гарячим какао. — Коли ви тут, навіть кава пахне солодше.

Елора засміялася.

— Це, мабуть, Орвен приносить із собою дух подорожей.

— Або ви, пані Вейн, свою спокійну магію, — додав він.

За вікном сипався дощ, але навіть краплі виглядали теплими. Елора дивилася на них і згадувала, як колись боялася самотності — як думала, що спокій означає порожнечу. Та поруч із Орвеном спокій став інакшим: живим, як глибоке дихання після довгого дня.

— Знаєте, — почав він, — я іноді думаю, що листопад — найчесніший місяць. У ньому все видно: і голі дерева, і справжні обличчя. Без прикрас.

— І без страху, — додала Елора. — Бо після листопаду вже нічого втрачати — тільки чекати нового початку.

Вони сиділи мовчки, слухаючи, як вітер торкається шибок. Потім Орвен, ніби згадавши щось, дістав маленький згорток.

— Я хотів показати вам ось це, — сказав він.

У середині був старий фотоапарат. На знімку — річка, міст і жінка в шарфі, схожому на Елорин.

— Зняв учора. Думав, ви не помітите, — ніяково всміхнувся він.

— Помітила, — тихо сказала Елора. — Але зробила вигляд, що ні.

Вони обоє розсміялися, і той сміх був не гучний, але справжній — той, який трапляється, коли двоє людей розуміють одне одного без слів.

Після кави вони пішли на річкову набережну. Повітря пахло водою й вогким листям. Десь неподалік лунав акордеон — знайомий музикант грав мелодію, що нагадувала про дитинство.

— Ліскар має дивну здатність повертати людей до самих себе, — сказав Орвен. — Я приїхав сюди по статтю, а знайшов...

— ...щось зовсім інше? — підказала Елора.

— Можливо, когось, — усміхнувся він.

Вони зупинилися біля мосту, звідки відкривався вид на місто. У воді відбивалися ліхтарі, мов золоті смужки часу. Елора відчула, що поряд із ним навіть осінь здається світлішою.

— Я залишуся тут трохи довше, — раптом сказав Орвен. — Моя стаття про Ліскар ще не закінчена.

— Історії ж потребують терпіння, — відповіла Елора. — Вони не люблять поспіху.

— Тоді, може, допоможете мені з фіналом? — запитав він.

— З радістю, — сказала вона.

І в тій миті обом здалося, що сам листопад зупинив свій подих — щоб послухати. Бо в повітрі народжувалася нова історія — тиха, добра, тепла, мов

ранкова кава в місті під каштанами.