Розділ 4. Листи, що чекали

Наступного дня Орвен і Елора зустрілися біля тієї самої кав’ярні, де вони вперше заговорили. Осінь цього разу видалася сонячною — світло ковзало по вікнах, немов мед, і навіть тіні здавалися лагідними.

— У мене є ідея, — сказав Орвен, тримаючи термогорнятко з кавою. — Коли я пишу про нові міста, я шукаю не вулиці чи пам’ятники, а історії. Може, Ліскар має свою?

— Має, — усміхнулася Елора. — Іноді вони ховаються просто під ногами.

Вони пішли алеєю, що вела до старого парку. Там росли лави, вкриті різьбленням — хтось колись лишав на них імена, дати, короткі зізнання. Елора торкнулася одного з написів:

«Чекаю тебе кожного листопада. — Н.»

— Це тут давно, — пояснила вона. — Я ще влітку помітила цей напис. Кожен листопад хтось залишає поруч маленький згорток, а потім зникає.

Орвен зацікавився, нахилився ближче — і справді, під лавкою лежав акуратно перев’язаний конверт, обгорнутий стрічкою.

— Ви жартуєте? — прошепотів він.

— Ні, — відповіла Елора. — І ніхто досі не знає, хто це залишає.

Вони сіли поруч, і Орвен обережно розгорнув стрічку. Всередині було кілька пожовклих листів, написаних красивим почерком.

Перший рядок читався:

«Якщо ти читаєш це, значить, листопад знову прийшов, а я все ще пам’ятаю тебе.»

У листах ішлося про двох людей, які колись жили в Ліскарі, але розлучилися через війну. Вони домовились щороку писати листа й залишати його під тією лавкою, доки доля не зведе їх знову.

— І що, вони зустрілися? — спитав Орвен тихо.

Елора усміхнулася.

— Так. Минулого року. Пан Нестор і пані Лія. Тепер живуть у будинку біля річки. Ці листи лишили як пам’ять — щоб люди не забували чекати тих, кого люблять.

Вітер ніжно торкнувся сторінок, і листя закружляло навколо, немов підтверджуючи історію.

Орвен довго мовчав, а потім промовив:

— Це, мабуть, найкраща історія, яку я колись чув. І найспокійніша.

Елора глянула на нього.

— У Ліскарі всі історії саме такі. Вони починаються тихо, але закінчуються теплом.

І в ту мить їй здалося, що десь серед дерев, серед тіней листопаду, вони й самі стали частиною однієї з таких історій — доброї, щирої й трохи казкової.