Розділ 3. Нотатки на бруківці

Повертаючись із книгарні, Елора йшла старою вулицею, яку в Ліскарі називали Каштановим шляхом. Тут завжди пахло ваніллю й дощем — від кав’ярень, де пекли булочки, і від дерев, що зберігали тепло навіть серед холодного вітру.

Її кроки відлунювали на бруківці, і кожне відлуння здавалося частиною мелодії, знайомої лише їй.

Вона тримала в руках записник пані Іларії, загорнутий у хустину. «Скільки простих речей ми сприймаємо як диво», — подумала Елора. Випадково знайдений предмет, слово, усмішка — і день уже не такий, як учора.

Саме в цю мить вітер підхопив один із аркушів її власного блокнота. Він злетів угору, мов пташка, і закружляв над площею.

— О ні! — вигукнула Елора, кинувшись за ним, але аркуш був спритніший.

— Ловлю! — пролунав веселий голос.

Хтось попереду простягнув руку, і аркуш зупинився просто в повітрі.

Перед нею стояв чоловік у темно-сірому пальті, з капелюхом, який тримався дивом на вітрі. Його волосся було каштанове, очі — кольору старої бронзи, глибокі й добрі.

— Ваш літературний голуб, мабуть? — усміхнувся він, простягаючи аркуш.

Елора засміялася, хоча й трохи зніяковіла.

— Можна й так сказати. Це сторінка з моїх нотаток… я іноді записую дрібниці, які здаються цікавими.

— Це гарна звичка, — відповів він. — Я теж люблю збирати дрібниці — тільки не на папері, а в серці.

— То ви поет? — запитала Елора, дивлячись на нього з легким подивом.

— Журналіст, — сказав він і зняв капелюха. — Орвен Ларк. Пишу для видання про малі міста, які зберегли душу. І, здається, знайшов одне з них.

Елора кивнула.

— Ліскар справді особливий. Він тихий, але ніколи не мовчить — тут навіть листя шепоче свої історії.

Вони рушили поруч. Вітер стишався, а вулиці здавалися ще теплішими. Орвен розповідав про свої подорожі, про запах моря вранці, про бібліотеки в старих вокзалах, де книги лежать поруч із квитками. Елора слухала, і її думки спокійно текли поруч із його словами.

Коли вони дійшли до кав’ярні, він спинився й, трохи невпевнено, мовив:

— Якщо ви дозволите, я хотів би почути колись ваші нотатки. Вони, мабуть, цікавіші за мої статті.

— Можливо, — відповіла вона з усмішкою. — Але їх не друкують. Їх просто проживають.

— Тоді дозвольте прожити одну з них разом, — тихо сказав Орвен.

Елора здивовано підняла очі — і побачила, як у вітрині кав’ярні віддзеркалюється мить: двоє людей, осінь і листя, що кружляє між ними.

І їй здалося, що ця зустріч не випадкова. Можливо, саме її аркуш і мав ту саму «місію» — привести когось, хто теж шукав

свою історію серед тіней листопаду.