Розділ 2. Аромат кориці

Наступного ранку Елора прийшла до кав’ярні раніше, ніж зазвичай. У повітрі стояв запах кориці, кави й диму з камінів. Місто прокидалося повільно, ніби боялося розбудити свої сни.

Пані Іларія вже стояла за стійкою, перемішуючи вершки у глечику.

— Ви, певно, не спали всю ніч, — усміхнулася Елора.

— Майже, — відповіла жінка, — я перебрала всі серветки, навіть перевірила під шафами. Нічого. Як у воду канув.

Елора сіла біля знайомого вікна. Вона спостерігала, як крізь скло падають листки — кожен мав свій шлях, як і кожна історія.

— Учора тут був пан Теренс Бель, так? — тихо спитала вона.

— Так, він завжди п’є чай із гвоздикою. Залишив мені дві книги для обміну. І ще… здається, поспішав, — згадала Іларія.

Елора занотувала кілька рядків у блокноті. Потім, не поспішаючи, пішла до книгарні, що тулилася на розі. Усередині пахло старим папером і терпким чорнилом.

— О, пані Вейн, — привітав її Теренс, худорлявий чоловік у жилетці. — Шукаєте щось цікаве?

— Можливо, — усміхнулася вона. — А може, когось.

Вона глянула на прилавок — і там, серед журналів, лежав знайомий темно-зелений записник із золотим замочком.

— Це не ваше? — запитала Елора, нахиливши голову.

Теренс зніяковів.

— Я... перепрошую. Учора випадково схопив його замість своєї книжки. Вони були однакові на вигляд. Хотів повернути сьогодні.

Елора не сердитись не вміла. Вона лише посміхнулась:

— От і все розслідування. Але знаєте, пане Теренсе, у цьому записнику — цілі людські історії. Тож добре, що він повертається додому.

Вона вийшла на вулицю, де листопад продовжував свій тихий танець. І вперше за довгий час Елора відчула, що місто Ліскар стало їй близ

ьким — як друг, як дім.