**Розділ 7. Надія в Тіні Війни**

Вони називають мене героїнею. Зарятувала сотні, можливо, й тисячі життів. І це правда. Кожен день, коли я бачила, як страждають люди, які приходять до мене, мій обов'язок, мій поклик – допомагати. Віддавати надію, коли її майже не залишалося. Дарувати життя, коли кожна мить здавалася останнім подихом. Це було моєю мрією з самого дитинства. Я уявляла себе в білому халаті, зі стетоскопом, що рятує світ. І я здійснила цю мрію.

Але є речі, які залишаються в тебе глибоко в душі, як старі шрами. Речі, які формують тебе, але які ти ховаєш від світу. Речі, що сталися в ті страшні роки. Друга світова. Війна, яка не знала жалості. Вона принесла горе, руйнування, і змусила зробити вибір, який і досі стоїть перед моїми очима.

Я працювала в госпіталі. Був холодний, вогкий вечір. До нас привозили поранених без зупину. І ось, серед ночі, коли здавалося, що весь світ завмер, я натрапила на нього. Точніше, на його тіло. Солдат. Ворожої армії. Він лежав у полі, невидимий, здавалося, приречений померти від холоду, втрати крові, чи від кулі, яка могла б виявитися поблизу.

Мій перший інстинкт – залишити його. Він – ворог. Мій ворог. Але… моя клятва. Клятва Гіппократа. Допомагати всім, хто потребує, незалежно від того, хто він. Допомагати, рятувати. Моя совість. Вона не дозволила мені пройти повз.

Я перетягнула його до себе додому. Це було неймовірно небезпечно. Кожен звук міг видати мене. Кожен погляд сусіда. Але я не могла його залишити. Я заліковувала його рани, годувала, доглядала. І ось, в цій тиші, в цій небезпеці, почала народжуватися… несподівана прихильність. Він виявився не просто солдатом. Він був людиною. Зі своєю історією, зі своїми мріями, зі своєю людяністю, яка проявлялася в його очах, навіть у слабкості. Він був… першим коханням.

Ми провели разом кілька місяців. Це був маленький, крихкий світ, створений всупереч війні, всупереч ворожнечі. Потім він вилікувався. Він мусив іти. Щоб не наражати мене на небезпеку. Я розуміла. Але серце… серце розривалося. Він пішов, залишивши мене з невисловленим прощанням і… незворотнім наслідком.

Я дізналася, що вагітна. Його дитиною. У ті часи це ганьба. Тавро. Ганебна пляма на майбутнє, на репутацію. Позашлюбна дитина… Це було майже як вирок.

Я була молодою. Мені потрібна була опора. І я знайшла її. Вільям Баскет. Добрий, сильний чоловік. Польовий медик. Він знав про мою ситуацію. Він погодився. Він став моїм чоловіком. Він став батьком для моєї дитини. Моєї доньки. Марі. Я завжди казала їй, що вона – моя найбільша радість, моя надія. І це була правда.

Я приховувала правду про походження Марі. Не тому, що боялася. А тому, що хотіла захистити її. Захистити від минулого, від болю, від того, що могло її поранити. Вона була моєю дочкою. І це було найголовніше.

Ми мали ще одного сина. Сема. Він був… іншим. Іншим, ніж Марі. Вільям його любив. Я… я намагалася. Але ця дитина, здавалося, носила в собі тінь війни. І, можливо, тінь його справжнього батька, якого Вільям, здавалося, ніколи не міг забути.

Я ніколи не казала Вільяму, що Марі була не його. Це було… це була моя таємниця. Але він… він дізнався. Я не знаю, як. Можливо, хтось сказав. Можливо, він сам знайшов докази. І він… він хотів помститися. Він вважав, що це зрада. Моя зрада. І він зробив те, що вмів. Спотворив. Ударив туди, де було найболючіше. Він зробив так, щоб лікарня, де я служила все життя, яку я будувала, яку я любила, відвернулася від мене.

Лежачи тут, у своїй лікарні, яка стала моїм домом, я відчуваю, як сили покидають мене. Пухлина… вона тисне. Я знаю, що мало часу. Але це не має значення. Головне – це життя. Те, що я дарувала. Те, що я рятувала. І, можливо, я не була ідеальною. Я зробила помилки. Але я завжди намагалася робити добро. Намагалася рятувати. І це… це все, що залишиться.

Далі буде...

Ви прочитали першу частину твору,надіюся вам сподобалося!