**Розділ 5. Тінь Батька**

Сем Баскет стояв біля вікна свого будинку, який, попри свою похмуру велич, здавався порожнім і холодним, як і його власна душа. За вікном повільно падав дощ, розмиваючи силуети дерев. Листопад. Сезон, коли все живе готується до загибелі, щоб потім відродитися. Але Сем не вірив у відродження. Він вірив лише в силу. І в те, що можна забрати те, що тобі належить.

Його батько, Вільям Баскет, був людиною, яка знала, як чекати. Він знав, як планувати. І він знав, як мститися. Сем успадкував це від нього. Ось чому вони були такими схожими. Незважаючи на те, що їхні шляхи часто розходилися, зв'язок між ними був незламним.

Він набрав номер батька. Телефонний дзвінок пролунав у тиші, як грім, що розсікає осіннє небо.

"Так?" – пролунав голос Вільяма, холодний і чіткий, як лезо.

"Батьку," – почав Сем, його голос був низьким і спокійним, але в ньому відчувалася прихована сила. – "Я виконав свою частину роботи."

"Ти завжди виконуєш свою роботу, Семе," – відповів Вільям, у його голосі не було ні похвали, ні осуду, лише суха констатація факту. – "І як, вдалося виманити цю річ? Ці рукописи?"

Сем посміхнувся. Посмішка, що не досягала його очей. "Так, батьку. Ця дівчина... Лілі, здається, її звати. Вона дуже хоче допомогти своїм друзям. Настільки, що готова піти на все. Вона вкрала їх. Так, як ти й казав. З тієї лікарні. Це було... нескладно."

"Нескладно?" – повторив Вільям, його тон став ще більш крижаним. – "Ти ж не наробив зайвого шуму? Нам не потрібна зайва увага."

"Ні, батьку," – запевнив Сем. – "Все пройшло тихо. Ведучий… він просто відчув себе погано. Його відвезли. Думаю, він скоро забуде про все це. А рукописи... вони у мене. Без пошкоджень. Саме те, що тобі було потрібно."

Вільям мовчав кілька секунд. "Добре, Семе. Ти добре попрацював. Я ціную твою... винахідливість. Ти знаєш, що я обіцяв тобі."

"Так, батьку," – сказав Сем, його посмішка стала ширшою. – "Ти обіцяв мені те, чого я хочу. Те, що належить мені по праву. Те, що ти тримав так довго. Частину нашої спадщини.

"Воно буде твоє," – підтвердив Вільям. – "Коли я отримаю рукописи. І коли ти переконаєшся, що жодна ниточка не веде до мене. Ти знаєш, що потрібно робити."

"Я знаю, батьку," – відповів Сем, його погляд зупинився на темному небі. – "Я подбаю про всіх. Про Лару, про її дитину, про цю сестру-близнючку, яка така хоробра. Вони всі отримають своє. І я... я отримаю своє."

"Головне, щоб ніхто не дізнався про нашу домовленість, Семе. Про те, що стояло за цим. Це… це наша історія. І вона має залишитися лише нашою."

"Звісно, батьку. Наша історія. І моє майбутнє."

Сем поклав слухавку. Він стояв у тиші, яку переривав лише дощ. "Річ, яку він потребував," – прошепотів він. – "Він думає, що я хочу грошей. Але це лише засіб. Справжня річ – це не гроші. Це… влада. Це спадок, який Вільям Баскет будував роками. І я візьму його. Так само, як взяв ці рукописи. І я подбаю, щоб ніхто, ніхто не став мені на заваді. А тим, хто мене зрадив… їм не буде пощади."

Він поглянув на свої руки. Вони були чистими. Поки що. Але він знав, що скоро вони будуть забруднені. І це його не лякало. Це лише розпалювало його бажання.