**Розділ 5. Загублені Нитки Стеллли**

Дощ не припинявся. Він став моїм постійним супутником, сірим фоном, що підкреслював мою власну розгубленість. Після розмови з Шейдом Вейлдмондом, я відчула дивне поєднання надії та страху. Він слухав уважно, його фіалкові очі здавалося, бачили мою нещирість, коли я говорила про "особисті справи" Лілі. Але він не тиснув. Це давало мені крихітну крихту свободи.

Але чекати, поки поліція чи Шейд знайдуть відповіді, було не в моєму стилі. Я – дизайнерка. Я звикла працювати з деталями, з тканинами, з нитками, що сплітаються в єдиний образ. І зараз я бачила лише розірвані нитки. Нитки, що тягнулися від благодійного вечора, від рукописів Шанель, від отруєного келиха, і від моєї сестри, яка раптом зникла з мого життя, залишивши порожнечу і підозри.

Я вирішила почати з того, що знала. Щоденник. Це був мій спосіб структурувати думки, впорядковувати хаос. Я відкрила його, шукаючи запис про той вечір. "Благодійний вечір. Заміна Лілі. Рукописи. Отруєння. Офіціантка Лара Ормел. Шейд Вейлдмонд." Це були лише ключові слова, але вони викликали хвилю спогадів.

Я згадала Лару. Її нервовість. Її погляд, що зустрівся з поглядом Рафаеля Берізо. Я пригадала, як вона ніби спіткнулася. Чи це була нервозність, чи щось більше? І цей чоловік, про якого вона згадувала, дражнив її. Хто він був? Чи був він причетний до отруєння? Чи це був інший план, зовсім не пов'язаний з Рафаелем?

Мене турбувало те, що Шейд не розпитував детальніше про Лару. Він був зацікавлений у зв'язках, у мотивах. А я… я думала про Лару як про жертву. Жінку, яка працювала, щоб заробити, і яка, здавалося, опинилася в небезпеці. Її бабуся, героїня війни, яка потребувала дорогої операції. Це звучало як сумна, але звичайна історія. Але чи була вона насправді такою?

Я вирішила знайти Лару. Не через поліцію, не через Шейда. Самостійно. Мені потрібно було побачити її, поговорити з нею. Це було ризиковано, я знала. Але я не могла просто сидіти склавши руки, коли моя сестра могла бути в небезпеці.

Я згадала адресу, яку мені дали, коли вона подавала заяву. Віддалений спальний район, тісна квартира. Коли я приїхала, дощ все ще сіявся, але вже менш інтенсивно. Сірі будинки, сірі дерева. Я побачила її вікно. Легкий димок з труби. Дивно. Я думала, що вона в лікарні, або ховається.

Я підійшла до дверей. Наважилася постукати. Тиша. Потім тихий звук, ніби щось впало. Я постукала ще раз, сильніше. І раптом двері відчинилися.

Це була Лара. Втомлена, з темними колами під очима, але… з іншим виразом обличчя. Більш рішучим, ніж коли я бачила її на вечорі. Вона не виглядала наляканою. Вона виглядала... готовою.

"Ви?" – прошепотіла вона, її голос був спокійнішим, ніж я очікувала. – "Ви прийшли за відповідями?"

Я кивнула. "Так. І я хочу вам допомогти. Я знаю, що ви в небезпеці. Я знаю, що вас хтось змушує."

Вона подивилася на мене, і в її очах я побачила не тільки страх, але й щось схоже на відчайдушну надію. "Ви... ви не боїтеся?" – запитала вона. – "Ви не думаєте, що я...?"

"Я думаю, що ви жертва," – сказала я твердо. – "Так само, як і я. І Лілі. Нас усіх хтось тягне в цю павутину. Я хочу зрозуміти, хто."

Лара відчинила двері ширше. "Заходьте," – сказала вона. – "Але будьте обережні. Ми не одні в цьому світі. І ті, хто грає з нами, дуже небезпечні."

Я ступила всередину. Повітря було теплим, але насиченим запахом чогось знайомого, але незрозумілого. Це був початок. Початок мого власного розслідування, мого власного шляху в цьому туманному, осінньому світі. Я мусила знайти правду. Заради Лілі. Заради Лари. І заради себе.