Глава 29: Валеон

Наступного дня, коли перші промені сонця почали пробиватися крізь густий ранковий туман, Еріон, Салем, Елрік і Райнар повернулися до Ортена. Вони з’явилися вчасно, кожен із рішучим виглядом та сумками, заповненими всім необхідним для тривалої подорожі.

Ортен вже чекав на них біля кованих воріт своєї майстерні, випростаний і готовий, мов кам’яна статуя, що стереже свій храм. Його обличчя залишалося суворим, без найменшого сліду сумніву чи страху.

— Готові? — запитав він, окинувши їх поглядом, який, здавалося, заглядав глибше за зовнішній вигляд. У відповідь усі мовчки кивнули, і в їхніх очах читалася готовність йти до кінця.

Ортен вдоволено злегка кивнув і, не гаючи часу, повів їх крізь лабіринт вузьких вуличок, що поступово переходили в лісисту місцевість, яка оточувала місто. Їхні кроки були впевненими, але кожен відчував, як у повітрі зростає напруження, немов сама природа очікувала на щось значуще.

Дорогою Ортен час від часу зупинявся, обертався до них і давав короткі, але точні вказівки: як триматися на вузьких гірських стежках, як орієнтуватися серед хащів, куди ставити ноги, щоб не зірватися вниз. Його слова були лаконічними, але кожне з них було повне сенсу, виплекане роками досвіду.

Після тижня важкого шляху через скелі та ущелини Валеона вони досягли першого орієнтира. Коли вони вийшли на більш відкриту частину шляху, ліс залишився позаду, і перед ними постали Валеонські гори — величезні, сірі велетні, чиї вершини ховалися за густими хмарами. Вигляд масиву був суворим, холодним, мовчазним, як сам Ортен, і викликав водночас захоплення та побоювання.

Ортен зупинився, озирнувся на них і мовив:

— Далі вам слід іти самостійно. Я привів вас до орієнтира, але надалі шлях стане небезпечнішим. Я більше не можу бути вашим провідником.

Він вказав на вузьку стежину, що вела вглиб гір, гублячись серед кам’яних заглибин і височезних скель.

— Ідіть цією стежкою, вона виведе вас до перших руїн. Далі ваш досвід та інтуїція — єдині, на що ви можете покластися. Щасливої дороги.

Еріон, відчуваючи легкий трепет, обмінявся поглядами з іншими. Здається, жоден із них не був готовий повністю усвідомити, що чекає попереду, але сумнівів у їхніх очах не було.

— Дякуємо, Ортене, — промовив Еріон, щиро вклоняючись.

Ортен лише коротко кивнув, не сказавши більше жодного слова, і повернув назад до міста. Вони спостерігали, як його постать зникла серед дерев, а тоді повернулися до стежки, яка вела до серця Валеонського масиву, де, можливо, чекала їхня доля.

Вони рушили вперед, їхні кроки стали обережними, і з кожним новим каменем під ногами вони відчували, що наближаються до чогось великого і небезпечного.

Після кількох днів важкого шляху через скелі та ущелини Валеона вони досягли другого орієнтира. Крокуючи вузькою стежкою, компанія відчувала, як атмосфера довкола густішала, а світло, що пробивалося крізь хмари, ставало дедалі тьмянішим, ніби саме небо прагнуло приховати від них Валеонські гори. Кам’яні схили навколо здавалися похмурими, і лише зрідка ледь помітні сліди старих руїн нагадували, що колись тут жили люди — або, можливо, щось давніше.

Еріон йшов попереду, тримаючи Тінеріз напоготові. Час від часу Еріону здавалося, що він чує тихий шепіт, але розібрати його було неможливо. Здавалося, ніби меч спілкувався з ним через відчуття і передчуття, що заповнювали його свідомість, як непомітний вітер, що торкається шкіри, але не залишає слідів.

Салем ішов поруч, зберігаючи напружений вираз обличчя. Він кидав уважні погляди навколо, як хижак, готовий до несподіваної атаки. Його очі були різкими і холодними, без жодної тіні страху, і було видно, що він довіряє своїм інстинктам більше, ніж будь-яким орієнтирам.

— Валеонський масив, — пробурмотів Елрік, відчуваючи благоговійний трепет перед цими віковічними горами. — Кажуть, це місце прокляте. Всі, хто приходив сюди за знаннями або багатствами, поверталися порожніми… або не поверталися взагалі.

— Це добре знати після того, як ми вже сюди прийшли, — відгукнувся Райнар з усмішкою, що приховувала легку тривогу. — Якби Ортен не довів нас до орієнтира, сумніваюся, що ми б змогли знайти цю стежку самі.

Раптом дорога почала підніматися крутіше, і вони опинилися на вузькому уступі, що вів між стрімкими скелями. Крок за кроком вони підіймалися, відчуваючи подих вітру, що дув з високих вершин, та вдихаючи холодне, свіже повітря гір.

Після години напруженого сходження вони врешті побачили стародавні руїни. Перед ними відкрилася стара кам’яна арка, на якій ще залишилися потьмянілі символи — вони виглядали настільки древніми, що важко було зрозуміти, чиїм вони були творінням. Руїни дихали тишею і самотністю, що лякала більше, ніж будь-які звуки.

Елрік обережно підійшов до арки і торкнувся одного з символів, шепочучи якісь слова, ніби намагався пригадати давню легенду, пов’язану з цим місцем.

— Щось тут… — почав він, але замовк, бо Еріон жестом зупинив його. Щось почало рухатися в тіні за аркою.

З-поміж каменів з’явилися темні фігури — стародавні вартові, мовчазні і нерухомі, але їхні очі, запалі і зловісні, світилися, немов дві жарини. Це були статуї, але водночас вони випромінювали якусь недобру силу, яка, здавалося, спостерігала за кожним кроком непроханих гостей.