Глава 25. Прохання Салема.

Еріон повільно крокував тунелем, кам’яні стіни якого ледь сяяли в темряві. З кожним його кроком тиша здавалася все більш густою, а відчуття, що він повертається до чогось важливого, ставало дедалі сильнішим. Нарешті, перед ним з’явився знайомий прохід, за яким виднівся зал святилища. Його друзі та постаті, що привели його сюди, чекали там.

Він увійшов, і простір навколо одразу наповнився дивною енергією. Еріон зупинився на порозі, оглядаючи залу. Райнар, Салем і Елрік стояли осторонь, мовчки спостерігаючи за його поверненням. Але Еріонову увагу одразу привернули постаті. Він відчув, що щось змінилося. Тепер, після того, як темрява стала його частиною, він бачив їхній істинний вигляд.

Перед ним постали дві жінки та чоловік. Їхня краса була неземною, майже надприродною. Перша жінка мала довге волосся, що спадало хвилями, немов течія сріблястої річки. Її очі сяяли м’яким синім світлом, у якому відчувалася глибина віків. Вона була одягнена в темний плащ, що огортав її фігуру, але навіть він не міг приховати витонченості її постави. Її обличчя випромінювало спокій і мудрість, але в куточках вуст грала легка усмішка, сповнена таємниць.

Друга жінка була протилежністю першій. Її волосся було чорним, як сама ніч, і спадало до плечей, обрамляючи виразне обличчя. Її очі горіли червоним світлом, ніби полум’я, яке неможливо згасити. Вона випромінювала силу і небезпеку, кожен її рух був наповнений впевненістю. Її одяг був більш відкритим, із візерунками, схожими на руни, що світилися блідим червоним сяйвом, додаючи їй зловісного вигляду.

Третім був чоловік. Його обличчя було суворим, але водночас гармонійним, із сильними рисами, що випромінювали рішучість. Його коротке волосся мало темний, майже чорний відтінок, а очі сяяли холодним білим світлом. Він був одягнений у чорний обладунок, який виглядав так, ніби був вирізьблений із самого мороку. На його шиї світилися ледь помітні руни, що, здавалося, служили відлунням його сили.

Як тільки Еріон увійшов до зали, всі троє синхронно опустилися на одне коліно, нахиливши голови перед ним. Їхні рухи були повільними і водночас сповненими поваги, як у тих, хто знав, що перед ними стоїть той, кого вони чекали століттями.

— Володарю, — промовили вони в унісон, їхні голоси звучали різними тонами, але гармонійно перепліталися, мов мелодія.

Еріон зупинився, вдивляючись у них. Тепер, коли він бачив їх істинну сутність, він відчував, що стоїть перед чимось більшим, ніж просто людьми. Їхня покора була не лише жестом поваги, а визнанням його нового статусу.

— Ти повернувся, — додала жінка з чорним волоссям, підводячи голову, її очі горіли яскравіше. — І тепер ти той, ким маєш бути.

Еріон зупинився, його погляд був спрямований на трьох істот, які тепер розкрили перед ним свої істинні образи. Їхня покора, хоч і не виглядала принизливою, свідчила про визнання його влади. Але це викликало більше питань, ніж відповідей.

— Якщо я ваш володар, — почав Еріон, його голос був холодним і рівним, — то я маю знати, з ким маю справу. Назвіть свої імена.

Троє підвели голови, і перша заговорила жінка із срібним волоссям. Її голос був м’яким, але в ньому звучала глибока мудрість:

— Моє ім'я — Меліра. Я хранителька рівноваги і голос темряви, що веде. Моє служіння — направляти тебе в пошуках істини.

Друга жінка, із чорним волоссям і вогненними очима, заговорила наступною. Її голос був сильним і рішучим:

— Я — Арена. Я зброя темряви і її кари. Моє служіння — захищати тебе від ворогів і знищувати тих, хто стане на твоєму шляху.

Нарешті чоловік із білими очима заговорив останнім, його голос був глибоким, майже як гуркіт грому:

— Мене звуть Ксарій. Я страж темряви і її невидимий меч. Моє служіння — виконувати твої накази беззаперечно.

Еріон кивнув, запам’ятовуючи їхні імена і ролі. Він відчував, що кожен із них є частиною чогось більшого, кожен виконує свою унікальну функцію в системі, яка тепер включала і його.

Він перевів погляд на залу, вдихаючи її енергію. Тепер, коли він прийняв темряву, його зір став чіткішим, і те, що раніше здавалося порожнім простором, тепер було заповнене іншими постатями. У глибині тіней стояли ще десятки, якщо не сотні силуетів. Їхні обличчя були приховані, вони не рухалися і не промовляли жодного слова. Але їхня присутність була відчутною — вони стояли, мов частина самої темряви, мовчазно чекаючи на його слова чи дії.

— Хто вони? — запитав Еріон, не зводячи погляду з тіней.

Меліра підвела голову, її срібні очі блиснули.

— Це тіні Братства, володарю. Ті, хто служив темряві протягом століть. Вони тут, щоб бути твоїми очима, руками і волею, коли ти цього забажаєш. Вони не говорять, але кожна їхня дія — це відлуння твоїх наказів.

Еріон мовчав, відчуваючи, як простір навколо наповнюється їхньою присутністю. Він зрозумів, що тепер має у своєму розпорядженні армію, яка підкоряється лише йому. Але водночас він усвідомлював тягар цієї сили — кожен наказ, кожне слово могло змінити долю цих істот, а разом із тим і світу, який він тепер частково контролював.

— Темрява не тільки дає силу, — тихо промовив він, скоріше до себе. — Вона створює тягар, від якого не втечеш.

Його слова повисли в повітрі, відлунням проникаючи в тіні навколо, які, здавалося, уважно слухали кожен його подих.