Глава 24: Істинний Суддя темряви.

Еріон зупинився перед темним проходом, його кроки завмерли, а серце калатало в грудях. Прохід здавався бездонним — навіть слабке світло зали, що залишалося позаду, не проникало в його глибину. Холодний вітерець вирвався з темряви, пронизуючи його до кісток, немов запрошення і попередження одночасно.

Він озирнувся через плече. Райнар, Салем і навіть Елрік стояли мовчки, не промовляючи жодного слова. Постаті, що привели їх сюди, залишалися нерухомими, їхні силуети були майже нероздільні з тінями навколо. Лише один із них повільно нахилив голову, жестом благословляючи його на шлях.

Еріон стиснув руків’я Тінеріза, відчуваючи, як меч слабко пульсує в його руці. Він зітхнув і зробив перший крок.

Прохід зустрів його густою тишею. Відлуння його кроків швидко гасло, поглинаючись чорнотою стін. Тут, у цьому вузькому коридорі, не було ні світла, ні орієнтирів, лише слабке холодне сяйво, що лилося від Тінеріза, висвітлюючи стародавні різьблення на стінах. Візерунки звивалися, мов живі, і, здавалося, спостерігали за кожним його рухом.

Повітря ставало густішим із кожним кроком, немов тягар невидимої сили тиснув на його плечі. Еріон відчував, як темрява навколо згущується, огортаючи його, ніби прагнула зазирнути в найглибші куточки його душі. Голоси, тихі і ледве чутні, почали шепотіти вдалині. Спочатку він подумав, що це його уява, але з кожним кроком шепіт ставав чіткішим, обтікаючи його, немов хвиля.

— Ти гідний? — питали вони.

— Чи зможеш ти нести цей тягар? — шепотіло з темряви.

Еріон не відповідав, хоча їхні питання пекли його зсередини. Він стискав Тінеріз міцніше, дозволяючи мечу вести його вперед.

Нарешті прохід розширився, і Еріон опинився на вході у величезну залу, яка здавалася нескінченною. Стіни були вкриті древніми символами, що сяяли м’яким синім світлом, ніби це місце саме було живим.

Еріон продовжив рух, і його кроки відразу заглушила глибока тиша, що панувала тут, мов сама темрява тримала подих. Простір перед ним був величним і загадковим: високі стіни, вкриті древніми символами, слабко світилися м’яким синюватим світлом, яке відбивалося від підлоги, зробленої з темного гладкого каменю.

У самому центрі зали стояв постамент. Його чорна, блискуча поверхня була прикрашена візерунками, які, здавалося, пульсували в такт ударам серця Еріона. Але найбільше його увагу привернув отвір у верхній частині постаменту — вузький, витягнутий, ідеально відповідний формі меча.

Еріон повільно підійшов ближче. Тінеріз у його руці почав ледь помітно вібрувати, немов відчуваючи щось знайоме. Відчуття непевності і невідомості пронизувало його, але разом із цим зростала впевненість: він знав, що має зробити.

— Це і є випробування, — пробурмотів він собі під ніс, стискаючи руків’я меча.

Піднявши Тінеріз обома руками, він на мить зупинився, вдивляючись у його холодне сяйво. Потім, із глибоким вдихом, вставив клинок у отвір.

Як тільки меч торкнувся постаменту, зала наповнилася різким звуком, схожим на дзвін металу, що розбивається на тисячу осколків. Темрява навколо почала рухатися, візерунки на стінах засяяли яскравіше, створюючи танок світла і тіні, який заполонив простір. Постамент і меч раптом засяяли сліпучим білим світлом, змусивши Еріона відступити на кілька кроків.

Тінеріз почав змінюватися. Клинок повільно зникав у сяйві, його метал розплавлявся, перетворюючись на плинну форму, яка потім стала розширюватися і підійматися над постаментом. Спершу Еріон не розумів, що відбувається, але вже за кілька миттєвостей форма почала набувати вигляду людської фігури.

Замість меча перед ним тепер стояла людина. Її тіло складалося з того ж холодного металу, що й Тінеріз, але рухалося плавно, немов живе. Висока, струнка постать мала обличчя, яке здавалося майже беземоційним, але очі світилися яскравим блакитним світлом, сповненим незрозумілої сили.

Еріон застиг на місці, його погляд був прикований до фігури, що постала перед ним. Серце шалено калатало, а в голові вихором носилися думки. Він тримав у руках руків’я меча ще мить тому, а тепер перед ним стояв хтось… чи щось, що випромінювало силу, порівнянну із самим мечем.

Людський вигляд Тінеріза був вражаючим. Його тіло мало металевий відтінок, ніби воно було викарбуване зі сталі, але при цьому виглядало гнучким і живим. М’язи були витонченими, як у воїна, але не надмірними — усе в цій істоті випромінювало гармонію і невблаганну силу. Його шкіра, якщо її можна було так назвати, здавалася гладкою, але на ній виднілися тонкі лінії рун, які сяяли блакитним світлом, пульсуючи в такт невидимому серцю.

Руни покривали його тіло від шиї до кінчиків пальців, переплітаючись у складний візерунок. На правій руці був чітко видний символ у формі клинка, що вказував вниз, а навколо нього були вписані древні слова, які Еріон не міг розібрати. Ліву руку покривали руни, що формували символічний круг — знак рівноваги.

Обличчя Тінеріза було витонченим і різким, його риси мали виразну красу, але вони не належали простій людині. Очі сяяли яскравим блакитним світлом, у якому ховалися тисячоліття знань і невидима небезпека. Його волосся було схоже на потік рідкого срібла, що вільно спадало до плечей, відбиваючи світло символів зала.

Еріон, важко дихаючи, дивився на нього. Нарешті він зібрався з духом і заговорив, хоча голос його був глухим: