Глава 21: Долмаріс.

Місто, до якого прямувала компанія, називалося Долмаріс. Воно належало до королівства Фаренор — землі густих лісів і прихованих магічних таємниць. На відміну від інших королівств, Фаренор не встановлював пропускних пунктів на своїх кордонах, дозволяючи вільно перетинати їх мандрівникам і торговцям. Ця відкритість створювала атмосферу довіри, але водночас привертала до себе чимало тих, хто волів залишатися в тіні.

Долмаріс славився як тихий торговий центр, розташований неподалік від старих гірських перевалів. Його кам’яні будівлі, зведені ще в давні часи, стояли щільно одна до одної, утворюючи звивисті вулички й таємничі провулки, де завжди можна було знайти щось цікаве. У тавернах і крамницях міста вирувало життя: купці, мандрівники та місцеві шукачі пригод часто збиралися тут, щоб обмінятися новинами, чутками чи навіть укласти угоди. Місто мало репутацію місця, де можна знайти не лише товари, але й інформацію на будь-який смак — або навіть цілу легенду, заховану за стінами його таверен.

Дорога до Долмарісу проходила крізь густий, туманний ліс, що здавався нескінченним. Важке вологе повітря стискало грудну клітку, а туман настільки густо обплітав дерева, що створювалося враження, ніби подорожні рухаються крізь привидів. Час від часу компанія зупинялася, коли ліс ставав надто тихим, наче щось невидиме ховалося серед дерев, спостерігаючи за кожним їхнім кроком. Листя шаруділо під ногами, але це було єдиним звуком — навіть птахи мовчали, ніби боялися порушити спокій цієї місцини.

— Справжнє привітання Долмаріса, — усміхнувся Салем, ховаючи меч до піхов після чергової зупинки. — Місцеві розповідають, що ліс тут ніколи не спить.

Еріон зупинився, вдивляючись крізь густий туман, що тягнувся вздовж дороги, і обернувся до Елріка:

— Ти, як людина, що любить старовинні легенди, мабуть, чув щось цікаве про цей ліс?

Елрік глянув на Еріона й похитав головою:

— Ліс Долмаріса… Скажу так, він має свою пам’ять і свої таємниці. Але справжні секрети знайдуться у місті.

На третій день, коли вони врешті вийшли з лісу, перед ними відкрилися вогні Долмаріса, що виднілися далі на схилі. Вогники таверн і ліхтарів блищали поміж кам’яних будівель, огорнутих легким вечірнім туманом, ніби Долмаріс запрошував їх розкрити свої таємниці.

Коли компанія наблизилася до кам’яних воріт Долмаріса, їх зустріли ледь помітні сліди часу на високих мурах. Вони пройшли через арку, відчуваючи прохолоду, що линула з кам’яних стін, і, опинившись у місті, зупинилися, оглядаючись навколо.

Вулиці Долмаріса мостилися нерівним камінням, що відбивало світло від старовинних ліхтарів, які, хоч і були тьмяними, додавали місту чарівної атмосфери. Будівлі з масивними дерев’яними дверима, старовинними віконницями та яскравими вивісками утворювали коридори, що заманювали подорожніх все далі у міські глибини.

Еріон звернувся до чоловіка, що проходив повз них, загорнувшись у темний плащ:

— Добродію, не підкажете, де можна знайти найближчу таверну?

Чоловік, глянувши на них з недовірою, все ж відповів, киваючи на схід:

— Ідіть прямо цим провулком, на розі буде вивіска з трьома глечиками. Там знайдете місце для ночівлі та новин. Але тримайтеся подалі від гучних розмов — не всім тут можна довіряти.

Подякувавши, вони попрямували далі, оминувши кілька груп перехожих. Вулиці наповнював гомін, а перехожі шепотілися й кидаючи погляди на нових прибулих, сповнених загадковості й чужинських манер.

Поступово компанія опинилася біля будівлі з дерев'яною вивіскою, на якій справді було вирізьблено три глечики, що мерехтіли від вогню всередині. Таверна виглядала затишно, з широкими вікнами, крізь які пробивалися тіні від світла каганців.

— Ми на місці, — промовив Салем.

Таверна всередині була сповнена теплом та затишком. Стіни вкривали дерев’яні панелі, почорнілі від віку та диму, а стелі прикрашали підвішені трави й зв’язки часнику. Вогонь потріскував у великому каміні, відкидаючи на підлогу тіні, що ритмічно танцювали під звуки розмов і сміху. Столи, хоч і були простими, виблискували від недавно нанесеного воску. Подорожні, купці та місцеві відвідувачі сиділи невеликими групами, приглушено обговорюючи свої справи.

Еріон, Райнар, Салем і Елрік зупинилися, озираючись навколо, поки шукали в кишенях монети. Дрібні мідяки та кілька срібних монет опинилися в них на долонях — достатньо, щоб замовити трохи їжі та вина, але цього точно не вистачить на тривалий відпочинок. Салем, обмінявшись коротким поглядом з Еріоном, кивнув на вільний столик біля стіни.

Вони сіли, потягнувши дерев’яні стільці, і зробили знак дівчині-служниці, що швидко маневрувала між столами з підносом у руках.

— Що замовлятимемо? — тихо запитав Елрік, вивчаючи монети в своїй долоні.

— Бери те, що дешевше, — усміхнувся Салем. — Хоча б смачний суп чи рагу, та й трохи хліба.

Коли служниця підійшла, вони замовили собі миски гарячого рагу та невеликий глек місцевого вина. Незабаром дівчина повернулася, розставивши перед ними паруючі миски, кілька шматків свіжого хліба та глек. Потягуючи вино і з насолодою смакуючи прості, але поживні страви, вони усвідомили, як сильно втомилися після довгої дороги.

Служниця затрималася біля столу, примруживши очі з цікавістю. Її погляд ковзнув по їхніх обличчях, і ледь помітна усмішка торкнулася її губ.