Глава 20: Початок полювання.

Після бою, що прокотився хвилею руйнувань крізь ліс, чутки про події розійшлися з блискавичною швидкістю. Подорожні, мисливці, навіть прості селяни, що жили неподалік, передавали одне одному історії, які кожен раз набували нових барв. У одному з трактирів Кардесу, що у Аргаліоні, з уст в уста передавалися версії подій, що ставали дедалі фантастичнішими.

— Кажуть, у тому лісі зійшлися двоє воїнів із проклятими артефактами! Одного разу їх можна було побачити, а вже наступної миті — вони розчинялися в тінях, — шепотів один з відвідувачів, нахилившись над кухлем медовухи.

— Та ти що! А я чув, що вони керують духами лісу і можуть викликати бурі, — підхопив інший чоловік, збуджено жестикулюючи. — Люди кажуть, що дерева в тому лісі вирвані з корінням, наче якась сила їх викорчувала!

У королівстві Аргаліон з'явилися і більш моторошні припущення. Одні говорили, що то були привиди старих воїнів, пробуджених давньою магією. Інші вперто твердили, що в битві брали участь представники Ордену, що намагалися відновити свій контроль над могутніми реліквіями. Ніхто не знав точно, які саме артефакти вони шукали, але розповідали, що кожен з них має страшну силу, здатну змінити долю не лише їх власників, але й самого королівства. Чутки про загадкових володарів артефактів ширилися серед населення, породжуючи страх і тривогу. Люди говорили про таємничі фігури, які збиралися навколо стародавніх сил, кожна з яких могла похитнути долю королівства. Страх перед тим, що ці артефакти можуть опинитися в руках амбітної або безжальної особи, змушував багатьох замислюватися над тим, чи варто їм довіряти навіть своїм найближчим союзникам. Влада почала уважніше слідкувати за будь-якими проявами магії та активністю підозрілих угруповань. Посилений нагляд і обшуки стали звичним явищем у прикордонних містах і селах. Усі побоювалися, що сила, укладена в артефактах, може зруйнувати крихкий баланс, і день, коли таємничі володарі покажуть своє справжнє обличчя, стане початком загибелі королівства.

Чутки докотилися навіть до інших королівств. Кожен правитель бажав з’ясувати більше, але король Греор, не бажаючи викривати своїх намірів, не поширювався про події. Однак у нього вже був свій план — надіслати найкращих шпигунів, щоб дізнатися більше і повернути контроль над силами, які могли перевернути баланс влади.

У тавернах, на ринках і в караванних стоянках люди розповідали один одному про таємничі битви, загадкові склепи та тіні, що оживають під впливом цих магічних речей. Багато хто сприймав це за легенду, казку, але для інших це було викликом — спокусливою можливістю здобути небачену силу.

Особливо активно про артефакти говорили в пустельному королівстві Соларіс, що простягалося під палючим сонцем безкрайніх пісків, і густолісному Фаренорі, де величезні дерева ховали під своїм покровом стародавні руїни. Соларіс розташовувався на південному сході, його межі губилися серед безкрайніх дюн і оазисів, що слугували острівцями життя посеред суворої пустелі. Тутешні караванники, які безкінечно курсували між торговими шляхами, часто приносили найгарячіші чутки про загадкові сили, що здатні змінити світ. У невеликих містах і поселеннях барди співали про артефакти, розпалюючи уяву слухачів та заохочуючи найвідчайдушніших вирушити на пошуки невідомого.

Фаренор, натомість, був королівством зелені, розташованим на північному заході. Його ліси, що здавалися нескінченними, були як благословенням, так і прокляттям для місцевих мешканців. Легенди про древніх істот, магічні джерела і руїни, сховані серед лісових хащів, завжди живили місцеві байки. У Фаренорі кожна таверна була місцем збору шукачів пригод і мисливців за скарбами, які переповідали один одному історії про артефакти, обіцяючи знайти їх першими.

Ніхто достеменно не знав, ким є власники цих таємничих предметів чи де саме їх можна знайти. Інформація про них була цінним товаром — її збирали, продавали й купували, часом за великі гроші або в обмін на інші секрети. Навіть дрібна чутка чи здогадка ставали приводом для того, щоб цілі групи авантюристів вирушали в ризиковані експедиції, намагаючись випередити конкурентів. І хоча більшість цих спроб закінчувалися невдачею, легенди про артефакти лише продовжували набирати обертів, огортаючи світ таємничістю й тривогою.

Невдовзі почали утворюватися невеликі групи авантюристів — серед них були як прості шукачі пригод, так і найманці, шпигуни, навіть фанатики, кожен із яких прагнув наблизитися до володарів легендарних артефактів. Деякі сподівалися здобути силу для власної вигоди, інші — досягти слави чи безсмертя, мріючи про благословення на великі подвиги.

З часом згадки про власників артефактів стали лунати у різних куточках світу, залучаючи зацікавлених спостерігачів, що слідкували за кожною ниткою, яка могла вказати на цих таємничих володарів…

Пройшов місяць. Світ не зазнав видимих змін, але напруга, що наростала в повітрі, була відчутною для всіх. Чутки, які раніше були лише шепотом у тавернах і на ринках, тепер стали гучними заявами. Листи, що мандрували між королівствами, несли більше запитань, ніж відповідей. Влада різних земель все більше заглиблювалася в пошуки артефактів, прагнучи отримати перевагу над своїми сусідами.

У віддалених містах і селищах життя змінилося: дороги стали небезпечнішими, адже мандрівників почали переслідувати не лише розбійники, а й ті, хто шукав хоч найменшої підказки про місцезнаходження реліквій. Каравани пересувалися великими групами, а вартість супроводу зросла в кілька разів.

Серед загального хаосу авантюристи, найманці та шпигуни продовжували свої пошуки. Кожен тиждень приносив нові історії — про знайдені старовинні руїни, про загадкові знахідки, які, однак, лише підливали масла у вогонь загальної тривоги. Барди співали про героїв, що прагнули зібрати артефакти, і про катастрофи, які настануть, якщо ці предмети потраплять до невідповідних рук.