Глава 18: Темниця.

Гвардійці вели їх крізь похмурі, звивисті коридори замку, що спускалися дедалі нижче, де світло факелів ледь освітлювало вузькі кам’яні сходи. Повітря стало вологим і холодним, а з кожним кроком донизу вогкий запах підземелля проникав усе глибше в їхні легені. Стогони та шепіт інших ув’язнених час від часу порушували тишу, відгукуючись від кам'яних стін, і лише додавали зловісної атмосфери. Нарешті, після кількох хвилин мовчазного маршу, гвардійці зупинилися перед важкими залізними ґратами. Величезна клітка, збудована в самому серці темниці, простягалася вздовж похмурої зали, де підлогою зрадницьки розтеклися вологі калюжі. Стеля була низькою, від чого їхні тіні виглядали розмитими й майже нереальними. Кам'яні стіни були покриті темними слідами плісняви, що видавали, наскільки давно тут не було світла і тепла.

— Заходьте, — промовив один із гвардійців з байдужим виразом, відчиняючи ґрати. Він жестом показав їм увійти, а коли вони всі опинилися всередині, двері глухо зачинилися за ними.

Еріон обвів поглядом їхню нову «оселю»: вузькі дерев’яні лави були покриті пилом і брудом, а в одному з кутів — старий ланцюг, ніби забутий від попередніх ув’язнених. Єдине джерело світла — тьмяний факел у коридорі за ґратами — ледве розсіювало темряву.

— Оце місце, — тихо пробурмотів Салем, оглядаючись, — не найбільш гостинне, скажімо так.

Елрік відкинув свої речі у кутку, сівши на лаву з розгубленим поглядом, намагаючись осмислити все, що сталося. Райнар, навпаки, стояв нерухомо, дивлячись на ґрати так, ніби й досі обмірковував варіанти, як їх зламати.

Еріон обережно наблизився до Райнара, його кроки були майже нечутними, але кожен звук у напівтемряві темниці луною відбивався від кам’яних стін. Він зупинився поруч, спершись на холодний мур, і втупився в темний профіль Райнара, який, здавалось, і досі вивчав ґрати перед собою, мов намагаючись знайти відповідь у їхніх нерухомих лініях.

— Райнаре, — порушив тишу Еріон, — Що це було? І що, до біса, ти робив, коли ми опинилися перед королем?

Райнар мовчав кілька секунд, не відводячи погляду від ґрат. Здавалося, він обмірковує слова, щоб вони прозвучали правильно, хоча це явно не полегшувало ситуацію. Нарешті, він зітхнув, обертаючись до Еріона. Його обличчя було холодним, але в очах промайнуло щось, схоже на втому.

— Це була помилка, якщо ти саме це хочеш почути, — сказав він рівним тоном, у якому ледь вловлювався відтінок жалю. — Але ти сам знаєш, що коли справа доходить до таких ігор, вони рідко йдуть за планом.

Еріон не стримав саркастичного пирхання, зірвав погляд із Райнара і швидко обвів кімнату очима, зупинившись на лаві, де сидів Елрік.

— Це не відповідь, Райнаре, — сказав він, притискаючи слова. — Ти що, вирішив, що найбільш підходящий час для гри в героя — це королівський тронний зал? Ти думав, що зможеш... що саме? Залякати короля? Спровокувати війну?

Райнар провів рукою по обличчю, зітхнувши.

— Не перебільшуй. Це не було настільки безглуздо, як ти уявляєш, — відказав він, але в його голосі вже було більше захисту, ніж упевненості. — Ти бачив, як вони реагували на нас. Король боявся. Він більше турбувався про те, що ми знаємо, ніж про те, хто ми. Я спробував використати це. Але, визнаю, я недооцінив його впертість.

— Недооцінив? — підвищив голос Еріон, його обличчя спалахнуло гнівом. — Через твою "стратегію" нас усіх запроторили в цю смердючу яму. Що ти тепер скажеш? Що це теж частина твоєї тактики?

Райнар витримав його погляд, хоча його очі потемнішали від прихованого роздратування.

— Якщо ти хочеш, щоб я вибачився, цього не буде, — сказав він холодно. — Але слухай: я зробив, що міг, щоб витягти нас із тієї ситуації. Ти сам бачив, що цей король не той, із ким можна говорити раціонально.

Еріон підійшов ближче, нахилившись до Райнара так, що їхні погляди зіткнулися.

— Наступного разу, перш ніж відкривати рота, подумай, до чого це призведе, — сказав він тихо, але його голос був гострим, як лезо. — Ти можеш грати в свої ігри, скільки хочеш, але коли твій хід ставить під загрозу нас усіх, ти зобов'язаний думати не лише про себе.

Райнар ледь помітно стиснув щелепи, але замість відповіді просто кивнув, відводячи погляд. Він схрестив руки на грудях і знову вперся поглядом у ґрати, ніби розмова вже завершена.

Еріон, зробивши крок назад, обернувся до Салема, який стояв у кутку, мовчки спостерігаючи за їхнім обміном. Його погляд був спокійним, але напруженим.

— Ми знайдемо вихід, — тихо промовив Еріон, більше до себе, ніж до когось іншого. — Але, сподіваюся, що наступного разу ми всі будемо думати трохи більше.

Райнар, зітхнувши, повільно обернувся до Еріона, його погляд був сумішшю втоми та роздратування.

— Ти справді думаєш, що я захотів грубити просто так? — сказав він низьким голосом, у якому чулося глибоке напруження. — Що я не міг втримати язик за зубами? Повір, я відчув це ще до того, як відкрив рота. Наче щось старе й невгамовне пробудилося всередині.

Салем, який стояв осторонь і спостерігав за їхньою розмовою, підняв брову, але не виглядав здивованим.

— Ти хочеш сказати, що це вплив твого артефакту? — обережно запитав він, уважно вивчаючи Райнара.

Райнар кивнув, не ховаючи гіркоти у виразі обличчя.