Глава 16: Посилення зв’язку.

Ранок приніс із собою перші промені сонця, що пробивалися крізь гірські вершини, осяюючи їхнє невелике таборище. Атмосфера була напруженою, але водночас наповненою тихим полегшенням після нічної сутички. Всі виглядали втомленими, сліди ночі ще залишалися на їхніх обличчях: темні кола під очима, невпевнені рухи, важке мовчання. Але, попри це, компанія знайшла в собі сили трохи пожартувати.

Елрік, що розминав шию після сну на жорсткій землі, ніяково посміхнувся:

— Схоже, мені треба було з хропінням впоратися раніше. Ніколи не думав, що можу стати причиною переполоху, — буркнув він, киваючи на палку, якою Салем штовхнув його, коли той занадто гучно "захропів" у момент затишшя.

Салем, витираючи очі і ще раз позіхаючи, оглянув його з відвертою іронією.

— Ти не став причиною переполоху, ти був бонусом до нього. І якщо наступної ночі знову "розмовлятимеш зі сном", можливо, я знайду щось важче за палку, — відказав він, не приховуючи втомленого роздратування.

Еріон мовчки посміхнувся, спостерігаючи за легкими жартами, що знімали напругу після страшної ночі. Але його думки були далеко — десь там, де Тінеріз і залишки поглиненої темряви. Він відчував, що має використати цей час, щоб зрозуміти, що змінилося в ньому самому і в мечі.

Він відійшов убік, глянувши на гірські вершини, залиті першим світлом ранку. Сонце, що пробивалося крізь ранковий серпанок, здавалося, спостерігало за ними, мов мовчазний свідок минулої ночі.

— Мені потрібно трохи часу для себе, — серйозно сказав Еріон, повернувшись до решти. — Хочу зрозуміти, що змінилося в Тінерізі.

Райнар кивнув, його обличчя залишалося стриманим і зосередженим.

— Гаразд, — відповів Райнар, повільно знімаючи амулет із шиї. — Можливо, це й справді корисно. Але будь обережний, Еріоне. Те, що ми побачили цієї ночі, — це тільки початок.

Еріон коротко кивнув і відійшов до віддаленого місця, де він міг залишитися наодинці з Тінерізом і зрозуміти, чи зможе знайти відповіді на питання, які мучили його всю ніч.

Салем і Елрік переглянулись, залишившись біля вогнища, готові почекати й дати їм можливість зосередитися. Еріон сів на камінь, міцно стиснувши руків'я Тінеріза, і заплющив очі, сподіваючись на відповідь від артефакта.

Через мить у його свідомості з’явився знайомий шепіт Тінеріза, який ніби виринав із тіней самого світу:

— Ти маєш запитання, Еріоне?

Шепіт був чітким, мовби меч уважно слухав його думки. Еріон відчував, як холодна енергія пронизувала його руку, поки він стискав руків’я.

— Що ти думаєш про вчорашні події? — тихо запитав він, вдивляючись у металевий блиск леза. — Про ту сутичку, про темряву, яку ти поглинув. Що це зробило з тобою?

На мить Тінеріз замовк, ніби збирав думки, а потім його голос пролунав, сповнений сили і тіні:

— Те, що ти побачив, — частина давнього призначення, яке тягнеться крізь епохи. Ті, кого називають Суддями темряви, створені, щоб вирішувати долю світу. І ми з тобою — частина цього шляху. Кожна крапля темряви, яку я поглинув, збільшила мою силу. Я став частиною того, що ми знищили, і водночас залишився собою. Але ця сила не безкоштовна, Еріоне. Вона живе не тільки в мені, а й у тобі.

Еріон стиснув зуби, відчуваючи, як слова меча відгукуються у його свідомості. Він згадав, як тіні створінь розліталися, поглинені Тінерізом, і як хвиля темряви пронизувала його тіло.

— Ти став сильнішим, — сказав він. — Я це відчув, коли змахнув тобою і побачив, як ти зруйнував дерева. Але що це означає для мене? Як я маю справлятися з цією силою?

Голос Тінеріза був рівним, але в ньому відчувався натяк на тривогу:

— Ця сила — не просто зброя. Це тягар, який ти маєш нести. Вона дозволяє мені діяти, але також вимагає від тебе витривалості, рішучості і… жертв. Ти бачив, як я змінився, але змінився і ти. Ти сам відчув, як твоє тіло стає важчим, як твоя свідомість обтяжується відголосками тих, кого я поглинув.

Еріон замислився, пригадавши, як під час бою його охоплювало дивне відчуття — наче він відчував думки створінь, яких Тінеріз знищив. Серед цих відголосків була лють, біль, страх… усе це здавалося чужим, але водночас якимось чином торкалося його душі.

— Я відчував їх, — тихо сказав він. — Їхній страх, їхній гнів. Це залишилося у мені. Чи стане цього більше, якщо ти знову поглинатимеш темряву?

— Так, — відповів Тінеріз без вагань. — Кожна поглинута тінь залишає слід у нашій сутності. І що більше їх буде, то сильніше ти це відчуватимеш. Але водночас це зробить нас обох сильнішими. Ти побачив це минулої ночі, коли я зміг зруйнувати дерева одним імпульсом. У цьому наша сила, але й наша небезпека.

Еріон глибоко вдихнув, його думки крутилися довкола слів меча. Він знову зосередився на головному питанні:

— Як не дати цій силі поглинути мене?

Тінеріз на мить замовк, а потім його голос став спокійним, але наповненим владою:

— Зв'язок між нами зміцнюється з кожним боєм, з кожною краплею крові, яку я п’ю. Але цього недостатньо. Ти маєш не лише використовувати мене, а й прийняти мою суть. Тільки тоді ти зможеш стати єдиним зі мною. Проте пам’ятай: цей шлях безповоротний. Приймаючи мене, ти приймаєш і темряву.