Глава 14: Древнє місто.

Наступного ранку, коли перші промені сонця ковзали вздовж скелястих стін, Еріон, Салем і Елрік зібрали свої речі та приготувалися перейти через тіньовий прохід, який вони відкрили минулої ночі.

Стіна, що вчора здавалася неприступною, тепер мала відблиск тонкого, майже прозорого туману, крізь який вони могли бачити інший бік, проте деталі губилися в сутінках. Тінеріз, відчуваючи близькість загадкової сили, легенько тремтів, мов живий, маючи передчуття чогось значного.

Елрік, з усмішкою напів-захоплення, напів-остраху, зробив крок уперед і обережно просунув руку через прохід, випробовуючи його. Рука, наче зникаючи в димці, з’явилася з іншого боку непошкодженою.

— Здається, досить безпечно, — пробурмотів він, намагаючись не показати нервозність.

Еріон пішов першим, відчуваючи, як дим, що заповнював прохід, легенько огортає його тіло, немов прохолодний подих вітру. Проходячи крізь бар’єр, він відчув короткий спалах тьмяного світла перед очима, і коли зробив наступний крок, виявив, що стоїть у зовсім іншому просторі. Звідусіль його обступали високі кам’яні стіни, вкриті густим мохом і вицвілими від часу письменами. На підлозі лежали уламки старих колон, і повітря мало важкий, застійний запах вікової тиші.

Салем і Елрік теж з’явилися поруч, обережно розглядаючись навколо. Зала, до якої вони потрапили, була великою і темною, а світло проникало сюди крізь вузькі отвори у стелі. Високі арки, що підпирали стіни, здавалося, ховали в собі безліч тіней.

Елрік захоплено оглянув місце, його очі сяяли від передчуття відкриття.

— Це має бути місце сили… — прошепотів він, проходячи пальцями по стіні, намагаючись зчитати написи. — І, можливо, тут ми знайдемо відповіді на всі наші питання.

Еріон зняв руку з руків’я Тінеріза і повільно ступив уперед, намагаючись звикнути до гнітючої атмосфери. Кожен звук кроків луною розходився в просторій залі, нагадуючи про те, що в цьому місці не було нічого живого вже, мабуть, століттями.

Вийшовши з напівзруйнованого приміщення, Еріон, Салем і Елрік опинилися на краю стародавнього кам'яного переходу, що вів їх до пейзажу загубленого у часі міста Тарудар, розташованого серед величних гір. Місто простягалося перед ними, наче велика мозаїка, що плавно розлилася між скелями та крутими ущелинами.

Більша частина міста була вкрита товстим шаром зеленого моху та кучерявих плющів, які обвивали будівлі, створюючи враження, що саме місто – живий організм, частина природи, що повільно втрачає себе в обіймах лісу. Усе тут дихало старовиною і спокоєм. Будівлі з темного каменю височіли, мов гіганти, підпираючи небо, а масивні вежі з напівзруйнованими дахами зяяли чорними отворами вікон. Колись величне місто тепер мовчало, наче приховуючи таємниці минулого.

Елрік був у захваті, його очі горіли від захоплення.

— Не можу повірити! — захоплено промовив він, вдивляючись у деталі архітектури. — Тарудар... Я стільки читав про нього, але ніколи не думав, що справді побачу це місце. Древнє місто серед гір, яке колись було осередком знань і сили.

Вони зробили кілька кроків уперед, обережно спускаючись вузькими кам'яними сходами. Вулички Тарудару, колись жваві, тепер були завалені уламками, зарослі мохом і травою. Подекуди на стінах виднілися фрески, що розповідали історії про минуле цього міста, але час стер їхні обриси, залишивши лише відгомін давніх легенд.

Елрік зупинився, його погляд привернув монумент, що нагадував карту міста. Темний кам’яний постамент був прикрашений тонко вирізьбленими лініями, які зображали вулиці, будівлі й визначні місця Тарудару. Він нахилився ближче, уважно вивчаючи старовинний рельєф, який виглядав майстерно і водночас загадково.

— Це, мабуть, карта самого міста, — промовив Елрік, захоплено торкаючись поверхні пальцями.

Еріон кинув швидкий погляд на камінь і спитав:

— А де тут склеп?

Елрік на мить замислився, провівши пальцем по вигравіруваних лініях, намагаючись розшифрувати візерунки.

— Я не можу сказати точно, де саме, але в давнину склепи завжди розташовували на краю міста, подалі від житлових кварталів, — припустив він і зупинився на одній з позначок. — Ось тут, на краю, є щось схоже на вхід або окрему будівлю. Можливо, це і є склеп.

Його погляд пересунувся до іншого символу — витончено вигравіруваного зображення, яке нагадувало кілька відкритих книг.

— А це, здається, бібліотека, — сказав він із цікавістю. — Хотів би спочатку відвідати її. Можливо, там збереглися важливі відомості про Тарудар.

Еріон на мить задумався, але кивнув, погоджуючись, розуміючи, що будь-яка додаткова інформація може бути корисною. Він відступив на кілька кроків і жестом покликав Салема вбік, залишаючи Елріка біля монумента, захопленого вивченням деталей карти.

— Я піду до склепу сам, — тихо сказав Еріон, вдивляючись у Салема. — Ти залишайся з Елріком. Приглянь за ним. Хоч він і виглядає щирим у своїх намірах, я не хочу залишати його без нагляду.

Салем злегка кивнув, вловивши серйозність у голосі Еріона.

— Тобі не здається це ризикованим? Місто покинуте і ховає в собі чимало таємниць. Навряд чи склеп — це просте місце.

Еріон всміхнувся куточком губ, але погляд залишався твердим.