Глава 13: Загадка на шляху.

На світанку, коли перші промені сонця ледь пробивалися крізь туман, Еріон, Салем і Елрік зібрали свої речі й вирушили в дорогу. Протягом наступних двох днів подорож тривала без перерви. Дорога вела їх через пагорби, порослі густим лісом, і долинами, де ранковий туман розстилався, як ковдра. Повітря було свіжим, і чути було лише хрускіт гілок під ногами та м’який шелест листя.

Елрік ішов попереду, періодично звіряючись з картою, іноді зупиняючись, щоб перевірити орієнтири, позначені на старому пергаменті. Його уважність і спостережливість вражали Еріона, котрий помітив, як вчений зупинявся біля ледь видимих знаків на деревах чи каменях.

— Ти справді бачиш у цьому всьому щось зрозуміле? — запитав Еріон, намагаючись не відставати.

Елрік обернувся й усміхнувся, ледь торкнувшись мапи пальцем.

— Це давні позначки, які використовували мандрівники і мисливці. Я навіть не очікував, що вони збережуться до наших днів, але, схоже, місцеві ліси добре охороняють свої секрети. Це все підказки, і ми йдемо правильним шляхом.

Салем, який ішов мовчки позаду, трохи насторожено спостерігав за кожним рухом Елріка, бо поки що довіряв вченому.

— І як далеко до руїн? — запитав він, озираючись на ліс.

Елрік зупинився, прикинув відстань, звіряючись з картою, і відповів:

— Якщо темп збережемо, то дійдемо до заходу сонця. Хоча краще було б розбити табір неподалік і підійти до руїн уже на світанку. Я не певен, що там можна знайти, але знаю, що багато хто намагався це приховати.

У дорозі, коли легкий шум вітру і кроки на грунтовій дорозі стали звичним фоном, Еріон згадав про Тінеріз. Із чогось, що важко було пояснити, він відчув потребу звернутися до меча, який був вірним супутником у всіх недавніх випробуваннях.

Еріон усміхнувся про себе, піднімаючи руку і ледь торкаючись руків'я Тінеріза.

— Що ж, старий друже, — тихо промовив він, так, щоб ні Салем, ні Елрік не почули. — Ти був у дорозі зі мною довше за будь-кого іншого. Що скажеш на невелику підживу?

Тінеріз відгукнувся легким, майже непомітним пульсом у руків’ї, відповідаючи на його жартівливий тон. Відчуваючи внутрішній зв’язок, що посилювався з кожним моментом, Еріон дістав кинжал і обережно порізав кінчик пальця. Кров невеликими краплями збігла на лезо, яке ледь помітно заграло темним відблиском, поглинаючи її.

Враз Еріон відчув теплий, ледь відчутний потік сили, ніби меч дякував йому за цю підживу.

— Ну що ж, тепер ти можеш допомагати мені з новими силами, — прошепотів Еріон, ледь відчуваючи, як його власна енергія легенько посилюється від відповіді меча.

Його настрій дійсно покращився. Він знову відчував силу й впевненість та був готовий зустріти будь-яку небезпеку, що може чекати їх на шляху.

Дорога стала крутішою, і через кілька годин мандрівники опинилися на вузькому шляху, що простягався вздовж високої кам'яної стіни. Знизу долина губилася в мороці, і тільки подекуди біліли вершини дерев, залитих останніми сонячними променями.

— Тут дуже тихо, — зауважив Еріон, озираючись довкола. — Ні птахів, ні тварин. Це насторожує.

Елрік усміхнувся, але його усмішка була майже невидимою за тінями, що спадали на його обличчя.

— Саме тому багато хто боїться наближатися до цих місць. Легенди говорять, що старі артефакти мають власну ауру, яка відштовхує все живе. Але, — він зробив паузу, дивлячись на обриси далекого лісу, — є й інше пояснення. Тут можна знайти сліди стародавніх обрядів, які залишилися у формі магічних печаток. Їх не видно простим оком, але вони… діють на всіх живих істот.

Коли шлях привів їх до тупика, Елрік зупинився, збентежено дивлячись на кам'яну стіну, що перекривала дорогу. Він ретельно розгорнув карту і здивовано похитав головою.

— Тут щось не так, — сказав він, злегка нахмурившись. — На карті цього тупика немає.

Елрік наблизився до стіни, пильно вивчаючи її поверхню. Віддалено було видно кілька нерівностей на камені, які виявилися стародавніми символами, ледь помітними під товщею часу. Він провів пальцями по вигравійованих лініях, вловлюючи знайомі вигини рун.

— Це стародавні записи, — пояснив Елрік, оглядаючи знаки. — Щоб перекласти їх, мені знадобиться час. Це може бути підказка або ж охоронний напис, що відкриває шлях далі.

Еріон і Салем переглянулися, розуміючи, що швидко рухатися далі не вдасться. Обидва відчували незвичну тишу, яка відлунювала їхні думки про те, наскільки близько вони до місця сили.

— Гаразд, розкладемо табір тут, — запропонував Еріон, не зводячи очей із кам’яної стіни. — Це безпечне місце для ночівлі, ми будемо охороняти, поки ти працюватимеш, Елріку.

Поки сутінки спускалися на ущелину, вони розташували речі неподалік від тупика. Еріон і Салем чергувалися біля вогнища, занурені в думки про те, що ще їх може чекати за цією стіною, поки Елрік схилився над написами, зосереджено розбираючи їх, один за одним.

Елрік дістав із сумки стару книгу з потертою обкладинкою, її сторінки були пожовклими від часу, і на них виднілися численні примітки на полях. Він відкрив її, гортаючи сторінки і звіряючи з малопомітними символами на стіні. Час від часу він обережно торкався пальцями вигравіруваних рун, ніби відчуваючи їхню енергетику.