Глава 12: Придорожня таверна

Королівство, до якого належало місто Тарудар, називалося Аргаліон. Це був суворий край, відомий своїми скелястими ландшафтами і густими, майже непрохідними лісами. Колись Аргаліон славився своїми таємничими храмами й укриттями, збудованими в пам’ять про древні культи, що вшановували сили ночі й місяця. Місцеві жителі зберігали давні традиції й недовірливо ставилися до подорожніх, шануючи власні закони та заборони.

Король Аргаліону, Греор, правив із холодною строгістю, тримаючи королівство в певній ізоляції від сусідніх земель. Відомий своїм неприязним ставленням до чужинців, він створив у королівстві атмосферу відчуження й підозри. Його шпигуни стежили за кожним, хто проникав у межі Аргаліону, особливо за тими, хто виявляв надмірний інтерес до стародавніх споруд чи загадкових місць.

Еріон і Салем уже тиждень були в дорозі, їхній шлях пролягав через густі ліси, безлюдні поля й скелясті схили, які піднімалися до похмурого неба. Спершу їм зустрічалися невеликі села, де вони могли роздобути їжу та дізнатися про новини в королівстві, але чим далі вони просувалися, тим рідше бачили сліди людської присутності. Віддалені землі ставали все холоднішими й пустельнішими, наче саме повітря було просякнуте очікуванням бурі.

Кожен день був випробуванням — дороги були вибоїстими, а ночі холодними й непривітними. Доводилося ночувати на голій землі, закутуючись у плащі, що ледь захищали від вітру, який вив над ними, мов зловісний шепіт. Кілька разів їм доводилося зупинятися й вичікувати в затінку дерев, коли повз проходили невеликі загони гвардійців або патрульні, які несли королівські прапори Аргаліону.

Салем мовчки рухався вперед, звиклий до важких умов. Еріон, хоча і звик до небезпек Лендорну, відчував, як довгі переходи виснажували його. І все ж він не скаржився — він знав, що цей шлях був не просто втечею чи переслідуванням. Це була подорож, де кожен день загартовував його волю, кожен крок наближав їх до невідомого.

Зрештою, після тижня безперервної дороги, вони досягли кордонів Аргаліону.

На підході до кордонів, Еріон і Салем побачили пропускний пункт — масивний, укріплений пост з двома гвардійцями, які стояли при вході. Важкі залізні ворота, укріплені ґратами, нависали над головами подорожніх. Гвардійці з суворим виглядом перевіряли всіх, хто намагався увійти, ставлячи питання і обшукуючи тих, хто викликав підозру.

Коли настала черга Еріона й Салема, один із гвардійців, високий, кремезний чоловік зі шрамом над лівим оком, втупився в Еріона своїм пронизливим поглядом.

— І куди це прямуєш, подорожній? — запитав він грубо, не відводячи очей.

Еріон відповів, намагаючись виглядати якнайспокійніше:

— Мандруємо з торгових справ. Потрібно обміняти деякі товари на ринку в найближчому місті, — він обережно вказав на свою сумку, даючи зрозуміти, що в ній немає нічого підозрілого.

Гвардієць підозріло зиркнув на сумку, а потім перевів погляд на Салема, який нервово погладжував кинжал за поясом.

— Виглядаєш не надто схожим на торговця, — скептично відповів гвардієць. — Чого це тобі так потрібно в наше королівство, що ти готовий ризикувати своїм… товаром?

Еріон ледь помітно усміхнувся, намагаючись не виказувати тривоги.

— Торговці, як і всі інші, мусять дбати про вигоду, — відповів він спокійно. — Місцеві товари набувають вартості в потрібних руках, а Аргаліон, наскільки я знаю, славиться своїми рідкісними знахідками та… можливостями для обміну.

Гвардієць трохи пом’якшився, але не відступив від перевірки.

— Я спостерігатиму за вами. Одне неправильне слово, і вас викинуть за межі королівства, — заявив він, відступивши на кілька кроків і жестом показуючи на дорогу. — Проходьте.

Еріон і Салем, зберігаючи рівний вираз обличчя, пройшли через ворота, відчуваючи пильний погляд гвардійця, що пронизував їх навіть з-за спини.

Пройшовши ще приблизно годину, Еріон і Салем нарешті натрапили на придорожню таверну, яка маячила попереду, немов обіцяючи тепло і відпочинок. Вивіска, закріплена над важкими дубовими дверима, хиталася під вітром і скрипіла, привертаючи увагу подорожніх. На ній було написано великими літерами: "Чаша Подорожнього", а під назвою зображена груба картина чаші з піною, що переливалася через край. Вогні крізь вікна створювали привабливе сяйво, і зсередини долинали приглушені голоси й запах свіжого хліба, запеченого м'яса та гіркуватого пива.

Зайшовши всередину, вони побачили, що в таверні було людно: численні подорожні, купці та їхня охорона розсідалися за важкими дерев’яними столами, гучно розмовляючи та жартуючи за їжею й напоями. По інший бік кімнати стояла велика піч, а кухарі снували туди-сюди, приносячи гарячі страви. Еріон помітив, як декілька відвідувачів швидко кинули на них оцінюючі погляди, але тут же повернулися до власних справ.

Вони підійшли до шинкаря — кремезного чоловіка з бородою, що нагадувала лисицю, з волоссям, зав’язаним у вузол на потилиці. Шинкар зустрів їх уважним поглядом, оцінюючи нових клієнтів, і після короткого кивка прийняв їхнє замовлення.

Еріон і Салем обрали віддалений столик у кутку зали, де можна було сидіти спокійно й осторонь від загального гомону. Вони вмостилися на лавці, трохи розслабляючись після довгої дороги, і очікували, поки принесуть їжу. Еріон відчув, як до нього повертається енергія, а його зір повільно адаптувався до м’якого світла таверни. Він зняв плащ і відкинувся назад, розглядаючи присутніх, та подумки прикидав, хто з них міг би виявитися шпигуном чи людиною, що працює на Братство.