Глава 10. Зустріч з Братством.

Вони ступили в прохід, і повітря підземелля обволікло їх важкою, застиглою тишею. Здавалося, самі стіни дихали цим кам’яним холодом, затягуючи їх дедалі глибше. Їхні кроки глухо відбивалися від кам’яної підлоги, порушуючи давню, непохитну тишу, яка панувала тут століттями.

Ледь вони встигли просунутися далі, як перед ними з темряви з’явилася постать. Один із адептів у темному плащі виступив уперед, його обличчя ховалося під глибоким каптуром, який зливався з тінями навколо. Постать здавалася майже примарною в приглушеному світлі каганців, що тьмяно горіли вздовж проходу. Адепт нічого не сказав — лише коротко кивнув і жестом вказав їм іти за ним.

Салем і Еріон мовчки рушили вперед, уважно роздивляючись навколо. Коридор був вузьким, його кам’яні стіни вкривали давні символи, стерті часом, але все ще дивовижно чіткі. У слабкому світлі вони здавалися живими, мерехтіли й ворушилися, відгукуючись на присутність гостей.

Час від часу прохід розширювався, відкриваючи невеликі кімнати з низькими, склепінчастими стелями. На кам’яних постаментах стояли артефакти, що привертали увагу: старовинні книги й манускрипти, обгорілі краї яких свідчили про давні часи; прикраси з металу та кісток, зношені до матової поверхні; і ритуальні кинджали, схожі на ті, які вони вже бачили. Деякі постаменти були покриті шаром пилу, наче тут роками не ступала нога живої істоти. Інші, навпаки, виглядали так, ніби їх нещодавно торкалися чи переносили.

Стіни були прикрашені фресками. Вони зображали темні фігури, схилені перед вівтарями, серед яких клубочилися тіні. У світлі каганців ці сцени здавалися надто реальними — тіні, що обвивали фігури на фресках, здавалися живими, ніби мали от-от вирватися з каменю. Під ногами тяглася стара плитка, що потріскалася від часу, з її швів вибивався мох. Сирість підземелля була майже відчутною на шкірі, змішуючи запах старовини з гіркуватим ароматом чогось обгорілого.

Їхній провідник крокував упевнено, не обертаючись і не зупиняючись, ніби чітко знав, куди веде. Його рухи були плавними, мов у тіні, а важкий плащ лише підкреслював його загадковість. Еріон і Салем мовчки йшли за ним, відчуваючи, як кожен крок наближає їх до чогось великого й небезпечного. Тиша здавалася нестерпною, а кожен їхній рух нагадував, що зворотного шляху може вже й не бути.

— Дивне місце, — прошепотів Еріон, більше для себе, але Салем, почувши, злегка кивнув.

Їхній шлях нарешті привів до великої зали. Стіни тут були густо вкриті символами, що переливалися м’яким сяйвом, а у центрі зали стояв великий чорний вівтар, що видавався поглинутим тінями. Незліченні фігури в каптурах стояли вздовж стін, спостерігаючи за кожним кроком новоприбулих.

— Наступна зупинка — відповідь на ваші запитання, — промовив їхній провідник, його голос луною відлунював по залі.

Біля чорного вівтаря стояв чоловік, чий вигляд одразу вирізняв його серед інших. Високий і стрункий, з різкими рисами обличчя, що наче вирізьблені каменем, він виглядав холодним і неприступним. Його шкіра мала попелястий відтінок, ніби він тривалий час провів у тінях, а очі, чорні й глибокі, здавалися прірвою, що вбирала будь-який натяк на світло. Довге волосся кольору воронячого крила спадало на плечі, обрамлюючи обличчя з непроникним виразом. Його одяг був простим — темний плащ із витонченими сріблястими візерунками, що нагадували магічні символи. На грудях висів масивний медальйон у формі півмісяця, інкрустований червоним каменем, який сяяв, мов крапля свіжої крові під приглушеним світлом каганців.

Чоловік спокійно розглядав Еріона й Салема, вивчаючи їхні наміри чи слабкості. Його погляд зупинився на Еріоні трохи довше, і в очах майнула іскра, яку важко було розгадати — чи то презирство, чи цікавість.

— Ви, мабуть, очікували побачити когось іншого? — заговорив він, і його голос, низький і холодний, відлунювався від стін, огортаючи приміщення, як туман. Він зробив крок уперед, і його постать здавалася ще більшою у світлі каганців. — Моє ім’я — Архон. Я один із старших членів Братства Тіней, і ваш прихід до цього місця не залишився непоміченим.

Архон повільно провів рукою по вівтарю, ніби випробовуючи його холодний камінь, і перевів погляд на Салема.

— Ви зайшли надто далеко, — продовжив він, і в його голосі відчувалася прихована загроза. — Мало хто наважується торкнутися наших справ, і ще менше тих, хто виживає після цього. Але, — він зробив паузу, злегка нахиливши голову, — ми спостерігали за вами. Ваша наполегливість… і ваша необачність привернули нашу увагу.

Його очі знову зустрілися з поглядом Еріона, і в його обличчі на мить промайнула тінь ледь помітного задоволення.

— Ви, напевно, вже зрозуміли, що Клинок Ночі — це не просто зброя. І що шлях, яким ви йдете, приведе вас не до слави, а до глибокої темряви. Але скажи, Еріоне, чи готовий ти прийняти те, що чекає на тебе попереду? Чи ти просто ще один нерозумний носій артефакту, який думає, що може обійти правила?

Еріон стояв нерухомо, вдивляючись у темні очі Архона, що, здавалося, бачили більше, ніж могли сказати слова. Його спокій приховував внутрішню напругу, але він відчував, що зараз потрібно слухати, а не говорити.

— Ви полюєте на мене через Клинок Ночі, — тихо промовив Еріон, підтверджуючи власні здогади.

Архон кивнув повільно, і його обличчя набуло виразу злегка прихованої цікавості.

— Ти швидко зрозумів, — промовив він, його голос був низьким і впевненим. — Клинок Ночі — один із п’яти артефактів, які утримують рівновагу між тінню і світлом. Те, що він обрав тебе, значить лише одне: тепер ти — частина цієї гри. Але не забувай, що такі артефакти ніколи не віддаються безкоштовно. І не кожен, хто їх тримає, здатний сплатити ціну.