Глава 4: Повернення до храму.

Еріон йшов крізь нічну тишу, яка охоплювала його, як невидима мантія. Дорога до храму, здавалось, була ще темнішою, ніж коли він вирушив у це завдання, і з кожним кроком думки про події в Лендорні лише заплутували його більше. Клинок Ночі лежав у його руці, важчий, ніж будь-яка інша зброя, яку він тримав, і водночас притягував до себе, як магніт, наповнюючи його темною силою, яка здавалася йому і благословенням, і прокляттям одночасно.

Кожен крок давався важче, але не через втому. Його розум був переповнений спогадами про події в маєтку Моракса. Леза найманців, крики, кров, яка бризкала на стіни, і… той жахливий момент, коли істота, що видавала себе за Моракса, розкрила свою справжню сутність. Той зловісний сміх, ті слова "Зі світла в тінь" досі лунали у вухах, мов відлуння далекого грому. - Що це було? Чому ця істота полювала на мене? І що насправді є Клинком Ночі? — думки, мов леза, розтинали його розум.

Еріон згадав, як темрява клинка під час бою поглинала його, змушуючи діяти з дивовижною швидкістю та жорстокістю, що не були йому властиві. Він не керував мечем — це меч керував ним. Рука сама знаходила шляхи до мети, лезо розтинало ворогів із надприродною точністю. Це було як благословення й прокляття водночас. Клинок давав силу, але чого він вимагав натомість? Це питання гризло його.

Його кроки лунали по шляху, що виводив його на околиці міста, повертаючи до храму, до місця, де все почалося. Тепер він сподівався знайти відповіді на запитання, що постали перед ним. Що саме являє собою Клинок Ночі? Еріон згадав обличчя Салема, що мовчки спостерігав за подіями у маєтку. Той залишився незворушним навіть тоді, коли істота розкрила свою природу. Його слова: "Подібне біля таких артефактів не рідкість," — і тепер лунали в голові Еріона, породжуючи гнів і недовіру. "Він знав. Знав, що може статися, і все одно дозволив мені піти за цим проклятим мечем," — думав Еріон, його кулаки стискалися.

Салем радив повернутися до храму, але Еріон тепер сумнівався, чи була це порада, чи хитрий спосіб спрямувати його до чогось гіршого. "Можливо, він просто хотів позбутися мене," — з цією думкою він знову відчув гострий укол недовіри. У Лендорні, як він уже не раз переконувався, довіряти не можна було нікому.

Дорога, що вела до храму, дедалі густіше ховалася в тінях. Місячне світло ледь пробивалося крізь оголені дерева. Темрява огортала все навколо, і кожен крок здавався викликом. Але Еріон знав, що мусить дістатися храму. Там, можливо, він знайде відповіді. Чи розуміння. Чи шлях, щоб розірвати зв’язок із клинком, який він тепер ненавидів, але без якого почувався беззахисним.

Він стискав руків’я Клинка Ночі через тканину плаща, намагаючись уникнути прямого дотику до металу. Але навіть через тканину темрява меча проникала в нього, змушуючи щоразу запитувати себе: "Чи можу я бути вільним? Чи, взявши до рук цей меч, я назавжди став його рабом?". Дорога продовжувала тягтися під покровом ночі, а разом з нею і важкі роздуми Еріона.

Еріон увійшов до храму, стискаючи Клинок Ночі і прислухаючись до глухої тиші, яка обіймала простір навколо. Він пройшов крізь масивні двері, які колись ледве піддалися його зусиллям, і відчув, що атмосфера змінилася. Простір виглядав знайомо, але відчувався чужим, мов наповнений присутністю, яку неможливо було побачити.

Цього разу не було випробувань, які сповільнювали його шлях. Ні примарних фігур, ні тіней його власних страхів, що зустрічали його вперше. Та з кожним кроком по древніх каменях Еріон чув шепоти — тихі й глухі, немов далеке відлуння. Ці голоси звучали знайомо, але тепер у них не було ворожості. Привиди храму більше не переслідували його, ані не лякали. Вони були байдужі до нього, ніби він став частиною цього місця, принаймні на якийсь час. Він зупинився в залі, де колись відбулося перше випробування. Колони, що здіймалися до стелі, відкидали химерні тіні на підлогу, а розпливчасті силуети минулого витали поміж них, але тепер не помічали його. Він відчував, що несе щось, чого тутешні сили більше не могли підкорити, — темну енергію Клинка, що захищала його від будь-якого впливу храму. Шепіт ставав дедалі тихішим, мовби привиди минулого віддалялися, наче тіні, що тануть на світанку. Його здивувало це, але він продовжував йти, прислухаючись до власного подиху, який відлунювався в пустій залі. Його думки важко перепліталися між минулим і теперішнім, він пригадував свої випробування, таємничі фігури, що колись знущалися з його слабкостей.

Нарешті він підійшов до центру храму, де колись вперше побачив Клинок Ночі. На постаменті залишався лише кам’яний слід, порожнеча, яка ніби вказувала на втрату сили. Проте на краях постаменту були вирізані символи, які вперше він не помітив. Вони здавалися давнішими, ніж сам храм, і випромінювали приховану енергію, яку він тепер міг відчути.

Еріон присів, досліджуючи символи. Він не розумів їх значення, але відчував, що ці знаки розповідали історію про силу, яка тепер йому підвладна. Темні образи виникли в його голові: древні війни, битви за могутність, гіркі зради й прокляття, що падали на тих, хто володів Клинком. Він відчув себе частиною цієї історії, замкненою в ланцюгу, що був занадто старим і важким, щоб його розірвати. Шепоти зовсім стихли, і тиша, яка настала, виявилася гнітючою. Еріон відчував, що він один серед стародавніх тіней, що він — лише черговий у низці тих, хто приходив сюди у пошуках влади і знайшов у цьому храмі свій фатум. Його роздуми перервала одна думка: він має вибір. Клинок Ночі дав йому владу, але й наклав на нього тягар. І тепер його завданням було зрозуміти, як управляти цією силою, не ставши її рабом.     - Що ж, Клинку, — прошепотів він, піднімаючись, — розкажи мені свою історію.