Глава 2: Клинок Ночі

Перший крок всередину відчувався як перехід у інший світ – тиша стала ще гнітючішою, наче навіть його власне дихання вловлювала темрява, що оточувала його.

Попереду, в примарному світлі смолоскипів, що кидали мерехтливі відблиски на кам’яні стіни, з’явилася фігура. Вона розчинялася у темряві, мовби виростаючи з її глибин, і з кожним кроком Еріона набувала чіткішого вигляду. Постать була зловісно знайомою. Її обриси нагадували самого Еріона, але спотворені, перекручені темрявою, яка заплямувала його риси. Обличчя було схоже на маску, зроблену з відчаю та гнітючого страху, а очі — порожні чорні провалля, у яких світилися мерехтливі вогники, що поглинали світло навколо.

Коли вона заговорила, голос пролунав, як відлуння у вогкому підземеллі — схожий на його власний, але пронизаний глумом і презирством.

— Ти справді думаєш, що можеш здолати мене, Еріоне? — шепотіла тінь, і кожне слово, мов отруєна стріла, вражало його розум. — Кожен твій провал, кожен момент жалю, кожен страх — я їх пам’ятаю. Я їхній голос. Я — ти.

Слова тіні накочувалися хвилею, що пробивалася крізь стіни його свідомості, змушуючи згадувати те, що він намагався забути. Картини минулого, які він вважав похованими, спливали у голові: моменти слабкості, зради, страху. Він бачив, як колись покидав друзів у небезпеці, тікаючи самотужки, бачив, як його невпевненість і сором закривали йому шлях до чогось більшого. Це було, наче дивитися на самого себе, але через криве дзеркало, яке підкреслювало найгірше.

Тінь зробила крок уперед. Її примарна рука, чорна й неприродно витягнута, потягнулася до грудей Еріона. Холод, мов гострий ніж, пронизав його, коли пальці тіні стислися навколо його серця, немов бажаючи вичавити з нього останній подих. Повітря стало важким, а світло смолоскипів тьмяніло, ніби сама темрява жила й дихала в цій залі.

— Що ти можеш запропонувати, злодію? — голос тіні знову прорізав тишу, мов удар батога. — Як ти здолаєш те, що є частиною тебе самого? Твої мрії — лише тіні, твої переконання — лише ілюзії. І ти це знаєш. Ти ховаєшся, боїшся глянути правді в очі. Ти боїшся... мене.

Тінь засміялася. Її сміх пролунав, наче грім у пустоті, він відбивався від стін і завихрювався навколо Еріона, накочуючи на нього хвилю за хвилею. Кам’яні плити під ногами ніби почали тремтіти, а сам простір став хистким, немов на межі розриву. Сміх звучав усе гучніше, наповнюючи залу шаленством, від якого не було порятунку.

Еріон відчув, як його ноги підкошуються, а розум втрачає орієнтир. Тінь стала ближче, а її присутність — невідворотною.

Еріон відчув, як паніка починає сковувати його. Відчай, що накочувався хвилями, і нездоланне бажання втекти підіймалися з глибини його свідомості, як древні привиди. Завжди раніше він тікав — від болю, від втрат, від себе самого. Але цього разу виходу не було. Темрява, яку він так довго намагався уникати, тепер стояла перед ним у всій своїй силі, готова поглинути його остаточно. Здавалося, що все втрачено.

Та десь у глибині, серед цього безмежного мороку, проблиснула іскра. Крихітна і тендітна, мов перший промінь світанку, вона розгорілася всупереч усьому. Це була воля. Його воля. Вона бриніла, наче струна, натягнута до межі, але не зламана.

— Так, я — лише тінь, — прошепотів він, і його голос, спершу слабкий, став набирати сили. — Але ти — це все, що залишилося від мене. І я… я можу обрати, ким бути.

Замість того, щоб відступити, як він робив завжди, Еріон зібрав усю свою рішучість і зробив крок вперед. Потім ще один. Кожен крок був боротьбою: зі страхом, соромом, із самим собою. Темрява здавалася живою, вона тиснула, обплутувала його, хапалася за розум своїми крижаними щупальцями, але він не відступав. Він йшов, розсікаючи цей морок своєю рішучістю, як клинок розтинає ночі.

Врешті, стоячи віч-на-віч із тінню, він простягнув руку. Його пальці доторкнулися до її холодної, примарної сутності. Здавалося, ніби цей дотик проникає прямо в його душу, вглиб його страхів і слабкостей.

— Ти — лише відображення моїх сумнівів, — промовив Еріон, його голос став твердим, як криця. — Але сьогодні я бачу тебе. І сьогодні я відпускаю тебе.

Тінь завмерла. Її порожні очі згасли, а темрява, що клубочилася навколо, почала повільно танути. Повітря стало легшим, світло смолоскипів наче посилилося, пронизуючи простір, який щойно здавався непроникним. Примарна постать розчинилася, наче дим, розвіяний вітром, і Еріон залишився сам.

Холодна важкість зникла з його грудей, і він уперше відчув себе вільним. Наче мотузки, що тримали його серце і розум у полоні, були розірвані. На місце страху прийшла крижана рішучість. Він зробив це. Він подолав те, що так довго тримало його в полоні. І хоч його серце ще билося в шаленому ритмі, у його погляді світилася нова, незламна сила.

Але щойно темрява зникла, простір навколо змінився. Густий, важкий туман виринув із підлоги, огортаючи все довкола непроглядною завісою. Він закрутився вихором, мов живий, змикаючись навколо Еріона, і здавалося, що навіть світло смолоскипів потонуло в ньому.

Звідусіль почулися голоси. Спочатку це був тихий шепіт, майже нечутний, але з кожною миттю він наростав, стаючи дедалі гучнішим. Голоси нагадували його власні думки, але спотворені, лиховісні. Кожне слово, кожен звук здавалися загрозливими, мов зміїне шипіння, і кожен шепіт проникав йому в розум, змушуючи серце стискатися.

Еріон вдихнув глибше, намагаючись зібратися. Але холодний піт уже котився по його спині. Він зрозумів: друге випробування почалося.