Глава 22 (закінчення): Глашатаї Лімба — Перемога Темряви ..

Коли Лора зникла, темрява
згустилася. Томас залишився один. Не герой, не месія — просто хлопчик, який
занадто довго вірив, що можна вижити. Глашатаї мовчки підійшли. Один — в
обличчі друга. Другий — з обличчям молодшого брата. Третій — без обличчя, але з
голосом: — Томас… повернися до нас. Ти вдома. Він не пручався. Не тому, що
зламався. А тому, що все навколо говорило: опір — ілюзія. Він
закрив очі. Але біль не прийшов. Ні крик, ні смерть. Тільки поглинання. Тонке
витягування суті. Особистість, ім'я, спогади — зникли, як пара під сонцем.
Він відчував, як кожен фрагмент «Я» вислизає в пащі Лімба. Він став
ще однією нотою в симфонії Фредді та Елліс. Коли обличчя Томаса застигло на
плечі Мовчазного Фредді, простір знову здригнувся. Не від болю — від
задоволення. Трон З Тіні замкнувся, зміцнився. І в цей момент з самого
ядра Лімба вийшов Він — справжній Фредді Крюгер. Рубаний капелюх.
Обгоріле обличчя. Криваво-червоний светр. І — посмішка. Як завжди. Він
подивився на істоту на троні — на свою тінь, свого спотвореного двійника,
створеного злиттям з Еллісом. — Ну, — хрипло вимовив він. — Ти зробив все,
як треба. Мені тут стало нудно. Він позіхнув, наче після гарного сну. —
Керуй. Муч. Будуй свої правила. Фредді озирнувся, подивився на
вмираюче відлуння Томаса, на Лору, поглинуту ланцюгами, і пішов геть,
розчиняючись у тріщинах простору. Він повернувся в реальність — туди, де ще
можна різати, жартувати і сміятися. Де люди сплять, і їх можна переслідувати. А в
Лімбі залишився Мовчазний. Він не сміявся. Не говорив. Він керував. І в його
світі — не було більше снів. Тільки вічні муки, де кожна душа забуває, хто
вона була, але ніколи не перестає відчувати біль. Так Лімб став царством без
часу, без світла і без надії. Там править Той, у кого немає імені.