Глава 22: Глашатаї Лімба

 Лімб тремтить. Простір пульсує, як рана,
стягнута чужорідною ниткою. Томас з Лорою біжать нескінченними коридорами з
чорного скла і застиглих облич, що кричать у віддзеркаленні. Але тиша порушується...
Спочатку — голос матері. — Томас... Ти знову не прибрав за собою... Хіба ти хочеш,
щоб я пішла знову?.. Він обертається, але замість матері — Глашатай, з порожнім
обличчям і ротом, розтягнутим до вух. Замість очей — виблискують уламки сну. Лора
хапається за його руку. — Не дивись. Це брехня. Вони копіюють почуття. Але вони —
порожнеча. З тіней виходять інші Глашатаї. У кожного — голос коханого, але тіло
спотворене: в однієї — переламані суглоби, в іншого — обличчя, повернене
всередину. Один шепоче голосом його сестри, але кожне слово звучить, як
тортури... Глашатаї оточували їх, стискаючи кільце страху. Голоси звучали все голосніше,
все ближче, все рідніше — мертва мати, батько, якого Томас ніколи не знав,
подруга дитинства з вирваними очима. Всі вони кликали. Всі — в унісон. Лора
стиснула його руку. — Томас, потрібно йти. Око Забуття близько. Я відчуваю. — Звідки
ти... знаєш? — запитав він, важко дихаючи. — Ти ж... забула, як і всі. Вона
відвернулася. — Я... згадала. Трохи. Тріск. Фон розчинився, як обвуглена
тканина. З чорного туману вийшов високий Глашатай. У нього було обличчя Лори. Але
воно рухалося — моргало, шепотіло, жило на грудях цієї істоти. Томас
відсахнувся. — Що… це?.. Лора підійшла ближче. В її очах була порожнеча. —
Вибач... — прошепотіла вона. — Він... Він обіцяв повернути мою душу. Сказав, що
віддасть все, якщо я приведу тебе. Глашатаї не нападали на неї. Вони розходилися,
ніби визнаючи свою. — Ти... з ними? — Я давно вже не «з», Томас. Я — всередині.
Я частина Лімба. Він хотів закричати, але не зміг. Слова стали пилом. Глашатаї
тягнули до нього руки, але не торкалися — ніби давали їй вирішальне слово. Лора
зробила крок назад. — Вибач, — сказала вона, відвертаючись. — Я просто... втомилася від
порожнечі. І зникла в темряві.