Глава 20 — “Книга Дихання”

Минув рік після того, як Софія торкнулася Серця Світу.
Геліос змінився.
Повітря стало чистішим, земля — родючішою, а навколо поселення виросли ліси, де дерева світилися м’яким світлом ночами.
Люди називали це “благословенням”, але Софія знала — це не диво. Це дихання світу, що прокинулося в ній і тепер живе в кожній істоті.

Даріон став її наставником, хоча все частіше він залишав справи і просто сидів біля річки, мовчки дивлячись на воду.
Його обличчя спокійне, але в погляді — смуток людини, яка вже бачила початок і кінець.

Одного дня, коли світанок тільки торкався землі, Софія відчула дивне тремтіння у грудях.
Не страх, не біль — щось інше.
Наче хтось дихав разом із нею, але цей подих не належав світові, який вона знала.

Вона вийшла з дому й пішла до лісу.
Коли ступила під крони, земля під ногами ледь завібрувала.
Повітря наповнилося гулом, як перед грозою.

— Світ… — прошепотіла вона. — Ти щось мені показуєш?

І тоді з тіні між дерев виступила постать.
Юнак, років п’ятнадцяти, з темним волоссям і поглядом, у якому світилися срібні відблиски.

— Ти хто? — спитала Софія.

— Я не знаю, — відповів він. — Прокинувся сьогодні серед дерев. І пам’ятаю тільки твоє ім’я.

Софія відступила.
— Моє?

— Софія. — Він нахилив голову. — Так мене покликало світло.

Вона привела хлопця до Даріона.
Старий довго дивився на нього, не кажучи ні слова.
Потім тихо промовив:
— Так. Я відчував це. Світ не просто дихає — він творить.

Софія сіла поруч.
— Ти хочеш сказати, що він…

— Не народжений людьми, — кивнув Даріон. — Він народжений світом. Світом, що шукає рівноваги.

Хлопець підняв погляд.
— То я — частина цього світу?

— Ти — його голос, — відповів Даріон. — І, можливо, його попередження.

Уночі Софія не спала.
Світло з Дерева Джерел відбивалося у її очах, і в голові звучав тихий шепіт:

“Кожне дихання має другу сторону — вдих і видих, життя і забуття.
Ти — вдих. Але готуйся до того, що прийде слідом.”

Вона вдихнула повітря — і вперше відчула у ньому щось холодне.
Тінь, ледь помітну, але справжню.

Світ дихав.
Але разом із життям починало ворушитися й щось інше — те, що завжди слідує за народженням.

На ранок Даріон мовив:
— Світ не може існувати лише у світлі. Навіть гармонія має тінь.

Софія зітхнула.
— Ти думаєш, він — її частина?

— Не частина. Її відлуння. Світ створив його, щоб знову вчитися рівновазі.

Хлопець стояв осторонь, дивлячись на небо.
— Якщо я — тінь, то чому мені боляче від світла?

Даріон поклав руку йому на плече.
— Бо навіть тінь прагне бути людиною.

Тієї ночі Софія записала у свою нову книгу — “Книгу Дихання” — перші слова:

“Світ не помиляється, коли створює тінь.
Він просто нагадує, що навіть світло мусить навчитися прощати.”

І вперше після пробудження Серця Світу вона відчула страх.
Не за себе.
За світ, який знову починав народжувати щось, що не до кінця розумів.

Світ після пробудження Серця жив у гармонії, але ця гармонія ставала все дивнішою.
Трава росла швидше, ніж звично. Річки міняли русла.
Іноді серед ночі з’являлися короткі спалахи світла, що нагадували відблиски старої магії.

Софія відчувала це всім тілом.
Кожен подих землі відгукувався в її грудях, але тепер разом із теплом ішов і холод.
Наче хтось дихав поруч, нею самою, але навпаки.

Тим “кимось” був він — хлопець, якого вони назвали Елліор.

Елліор не говорив багато.
Він допомагав людям — носив воду, лагодив дахи, садив дерева.
Та коли Софія спостерігала за ним, вона помічала: там, де він проходив, квіти розпускалися швидше, але потім в’янули раніше.
Наче його присутність давала життю силу — і водночас забирала частину часу.

— Це небезпечно, — сказала вона одного вечора Даріону. — Його енергія… нестабільна.

Старий кивнув.
— Він не людина, Софіє. Він — дихання світу, що зробило вдих і видих одночасно.

— То що нам робити?

— Не зупиняти. Навчити.

Наступного дня Софія пішла до Елліора.
Він сидів біля озера й дивився у воду.
Його відображення мерехтіло — то людське, то прозоре, як світло під кригою.

— Ти знову спостерігаєш? — запитала вона.

— Я намагаюся зрозуміти, хто я, — відповів він. — Коли я торкаюся землі, вона цвіте. Але коли я відходжу, вона в’яне.
— Може, я — помилка?

Софія присіла поруч.
— Ти не помилка. Ти дзеркало.

Він поглянув на неї.
— Дзеркало чого?

— Мене. Світла. Якщо я — вдих, ти — видих. Ми існуємо разом.

Вона взяла його за руку.
Її шкіра світилася теплим золотом, його — холодним сріблом.
І там, де їхні пальці торкнулися, простір на мить спалахнув.
Не яскраво — м’яко, як серце, що вперше б’ється у двох тілах одночасно.

— Відчуваєш? — прошепотіла вона.

— Так… Це спокійно. Але в мені є щось інше. Наче тінь, яка шукає світло, щоб зрозуміти, що таке темрява.

Софія усміхнулася сумно.
— Можливо, це і є справжнє життя.

Та не всі бачили гармонію.
Дехто в селі почав боятися Елліора.
Вони бачили, як він може одним дотиком оживити камінь — і так само просто змусити дерево зів’янути.

“Прокляття”, — шепотіли жінки.
“Демон із лісу”, — казали старі.

Софія намагалася захистити його.
Але страх швидко росте там, де раніше була віра.

Одного дня вони прийшли з факелами.
Даріон став між людьми і хлопцем.

— Заспокойтесь! — вигукнув він. — Він не ворог! Він — частина світу!

Та натовп не чув.
Вогонь від факелів освітив обличчя, спотворені страхом.
Софія встала поруч із Елліором, і її голос рознісся над усім селом: