Глава 17 — “Третя іскра”

Минуло три дні після того, як небо замкнуло спіраль.
Світ почав повертатися до життя — обережно, як поранене тіло, що вчиться знову дихати.
Ріки відновлювали течію, дерева знову пускали листя, але тиша залишалася.
Ніби всі відчували: це ще не кінець.

Даріон стояв на схилі, де раніше горіли вежі Ордену.
Від них залишилися лише уламки — і світлі плями на землі, немов пам’ять про полум’я.

Поруч з ним сиділа Аера. Вона дивилася вдалечінь, стискаючи у руках срібний камінь — уламок кристалу, що колись утримував її силу.
Тепер він був холодним.

— Світ не мовчить просто так, — тихо сказала вона. — Він слухає.
— Кого? — спитав Даріон.
— Нас. І те, що ми скажемо йому далі.

Даріон опустив погляд.
— Я не знаю, що сказати світу, який стільки разів бачив війну.

— Тоді не говори, — м’яко відповіла вона. — Просто будь.

У цей момент земля здригнулася.
Ледь відчутно — як биття чужого серця десь глибоко під ногами.

Даріон насторожився.
— Знову? Це не може бути...

Аера встала.
— Це не світло і не тінь, — сказала вона. — Це щось інше.

З глибин ущелини піднявся дим. Не чорний, не сірий — а прозорий, майже безбарвний.
Він рухався, наче шукав щось — ковзав між каменів, тягнувся до людей, до всього живого.

Даріон відступив.
— Це живе?

— Ні, — прошепотіла Аера. — Це пам’ять, що втратила форму.

Дим наближався.
Він обтікав їх, і Даріон відчув, як щось холодне торкнулося його шкіри.
В очах миготіли образи — сотні голосів, спогадів, криків.
Він бачив лиця тих, хто загинув у війнах світла і тіні, бачив дітей, що ніколи не прокинуться, бачив власні помилки.

Аера підняла руки.
— Зупинись!

Але дим лише згустився.
І тоді Даріон зрозумів: він не нападає. Він шукає.

— Вона голодна, — сказав він. — Вона шукає ім’я.

— Бо світ створив рівновагу, — відповіла Аера, — але забув дати їй душу.

У повітрі з’явився тріск — короткий, гострий.
Дим скрутився у спіраль, і посередині почало світитися щось — як іскра, що не мала кольору.

Аера вдихнула.
— Ось вона… третя.

Даріон дивився на ту іскру, і серце його билося швидше.
— Що це таке?

— Якщо світло було серцем, а тінь — розумом… — сказала Аера, — то це — воля.
Сила, що вирішує, куди піде рівновага.

Вона зробила крок уперед.
Іскра пульсувала.
— Але вона безмежна. І якщо торкнутись нею без розуміння — усе знову розірветься.

Даріон простягнув руку, зупиняючи її.
— Тоді ми навчимося розуміти. Інакше — навіщо ми вижили?

Та коли він це сказав, іскра здригнулася — наче почула його слова.
Світло спалахнуло, і повітря наповнилося гулом.
Згустки диму почали збиратися в постать — жіночу, але без обличчя, без тіла, лише силует, утворений з прозорої матерії.

Аера відступила.
Даріон підняв меч.

І тоді голос — глухий, спотворений, без тембру — промовив:

— Ви створили мене. Але ви не дали мені бути.

І світ знову здригнувся.

Повітря стало важким.
Навіть вітер, який раніше грався з травою, тепер стояв нерухомо — наче сам час зупинився, боячись зробити крок.

Перед Даріоном і Аерою стояла істота.
Вона не мала обличчя, але мала присутність — глибоку, тривожну, настільки сильну, що навіть світло навколо тьмяніло.
Її голос лунав не ззовні — він звучав усередині свідомості.

— Ви дали мені початок, але не сенс.

Аера відчула, як серце стискається.
— Ти не повинна існувати. Світ не витримає третьої сили.

— Світ ніколи не витримував сам себе, — відповіла вона. — Йому завжди потрібен страх, щоб не впасти. Ви звільнили мене з цього страху.

Даріон зробив крок уперед.
— Якщо ти — воля, то чого прагнеш?

Істота нахилила голову.

— Не прагнення. Відображення. Я — те, що народжується, коли хтось боїться вибору.

Аера відступила, наче від вогню.
— Ти… ти живеш у межах рішень?

— Я живу між ними. Там, де ні світло, ні тінь не наважуються дивитись.

Навколо стало темніше.
Прозора постать почала набувати форми — волосся, обличчя, силует.
Вона ставала схожою на когось… знайомого.

Даріон відчув, як його кров застигла.
Він дивився — і не міг повірити.
Перед ним стояла… Ліар.

— Ні… — прошепотів він. — Це не вона.

— Але ти бажаєш, щоб це була вона, — сказала істота. — Я лише показую те, що ти не зміг відпустити.

Даріон стиснув кулаки.
— Ти використовуєш її обличчя!

— Я використовую твою пам’ять.

Аера дивилася на обидвох — і в її очах засвітилися два кольори, срібний і чорний.
— Зупинись! Він не твоя жертва!

— Усе, що має серце, може стати жертвою, — спокійно відповіла істота. — Так живе світ. Так створюються нові боги.

Земля під ногами здригнулася, і з глибини почав виростати круг світла — мов печатка, яку колись закарбували старі маги.
Істота стала в центр, і повітря навколо почало стискатися.

Даріон відчув, як у грудях наростає тиск.
— Вона поглинає рівновагу!

Аера простягнула руки, утворюючи коло з власної енергії.
— Я не дозволю!

— Ти не можеш мене знищити, — прошепотіла істота. — Бо ти — моє відображення.

Аера скрикнула — і світло навколо неї спалахнуло.
На мить усі барви зникли: залишилися лише біле й чорне, що кружляли навколо неї, мов дві половини розбитої зірки.

Коли світ знову зібрався докупи, Аера стояла на колінах.
Її крила були наполовину прозорими, ніби частину сили витягнули з неї.

Даріон підбіг до неї, але істота зупинила його жестом.

— Вона торкнулася мене. Тепер ми пов’язані.

— Що це означає?! — крикнув він.

— Що вона стане або моїм кінцем, або моїм продовженням.

Істота розчинилася в повітрі, залишивши лише тихий шепіт: