Глава 16 — “Там, де світло зустрічає тінь”

Минуло півроку після дощу, що світився.
Світ знову навчився сміятися — але й плакати. Бо з життям повернувся і біль.

Даріон жив у невеликому поселенні біля узлісся.
Він більше не носив меча — лише просту палицю, якою допомагав селянам відганяти вовків.
Він навчав дітей вирощувати дерева, показував, як чути землю, а не лише ходити по ній.

Та іноді, вночі, він прокидався від дивного відчуття:
наче хтось стоїть поруч.
Не світло. І не тінь.
Щось між.

Одного ранку Таяріон приїхала до поселення.
Її очі були тривожні, хоч на губах грала спокійна усмішка.

— Кажуть, на півночі темніє небо, — сказала вона, спішуючись. — Але не буря. Це щось інше.

Даріон мовчки підняв погляд.
Над далекими горами й справді висів темний купол, ніби небо згорнулося саме в себе.

— Я думав, що він зник, — прошепотів він.

— Може, й зник, — відповіла Таяріон. — Але пам’ять світу зберігає все. І не тільки світло.

Даріон зітхнув.
— Тінь завжди шукає місце, де бракує віри.

— Тоді вона знайшла його, — тихо сказала Таяріон. — У людях.

Вони рушили на північ.
Чим далі йшли, тим важчим ставало повітря.
Квіти, що раніше сяяли власним світлом, тьмяніли. Трава чорніла біля коренів.
Люди, яких вони зустрічали, були мовчазні, з порожніми очима.

— Вони живі, але ніби сплять, — прошепотала Таяріон.

Даріон зупинився біля дівчинки, яка стояла посеред дороги.
Її зіниці були бліді, як попіл.
— Маленька, як тебе звати?

Вона підняла голову.
— Я пам’ятаю її.

Даріон завмер.
— Кого?

— Ту, що спить у зорях, — відповіла дитина. — Вона казала: “Коли світ знову запалає, я повернусь.” Але тепер її голос інший. Холодний.

Вітер пройшов полем, і Даріон уперше відчув це — знайоме, давнє дихання.
Не Ліар. І не Старший.
Щось третє.
Те, що народилося з їхнього зіткнення.

— Це нова сутність, — сказала Таяріон, коли вони залишили село. — Не світло і не тінь. Змішана енергія. Вона не знає, ким бути.

Даріон нахмурився.
— Світ не може існувати без рівноваги. Якщо вона нахилиться…

— Тоді рівновага впаде знову.

Уночі вони розбили табір біля старого мосту.
Вогонь потріскував, а вітер ніс запах озону — передчуття бурі.
Даріон сидів, дивлячись у полум’я.

— Ліар колись казала, що світло не знищує тінь, — мовив він. — Воно вчить її жити поруч.

Таяріон кивнула.
— Але якщо тінь отримає свідомість, вона не захоче бути поруч. Вона захоче бути всім.

— Може, саме тому я ще тут, — тихо відповів він. — Бо рівновага потребує того, хто пам’ятає обидві сторони.

Таяріон глянула на нього уважно.
— Ти змінився, Даріоне. Ти… інакше дихаєш.

Він усміхнувся.
— Бо частина світла живе в мені. Але останнім часом я відчуваю й інше. Темне. Може, залишок Старшого.

Таяріон поклала руку йому на плече.
— А може, це не залишок. Може, це нове насіння.

Перший грім розрізав ніч.
Даріон підняв голову — і побачив, як небо над північними горами пульсує.
Світло й тінь зливалися, створюючи малюнки, схожі на крила.

— Вона пробуджується, — сказала Таяріон.

Даріон стиснув уламок крила, який носив на шиї.
Він світився одночасно золотим і чорним.

— Тоді настав час дізнатись, ким вона стане цього разу.

І він рушив уперед, просто в бурю.

Буря тривала три дні.
Земля тремтіла, вода світилася, а небо ревло, наче хтось прокидався в муках.

Даріон ішов просто крізь блискавки.
Світло й тінь розривали повітря навколо нього, але не торкалися тіла. Вони знали його.
Вони пам’ятали.

На четвертий день буря стихла.
Небо стало мідним, наче після пожежі.
І посеред поля, де колись стояло місто, Даріон побачив її.

Дівчинка.
Босонога, з чорними крилами за спиною, у яких світилися золоті прожилки.
Вона сиділа серед попелу, обійнявши коліна.
І коли підвела голову — її очі світилися двома кольорами: одне — срібне, інше — чорне, як ніч.

— Хто ти? — спитав Даріон.

Вона не відповіла одразу.
Потім прошепотіла:
— Я пам’ятаю тебе.

— Ми знайомі?

— Ти — той, хто відчинив двері, — сказала дівчинка. — Ти дозволив світу побачити себе. І тепер я — те, що залишилося між.

Даріон обережно наблизився.
— Тебе створило світло?

— І тінь, — усміхнулася вона. — Вони злилися в бурі. Мене не мали існувати. Але ти не закрив шлях.

Вітер пройшов полем, здіймаючи попіл.
Даріон відчув, як щось холодне й тепле водночас торкнулося його серця.

— Як тебе звати? — запитав він.

— У мене було ім’я, — сказала дівчинка, — але воно втратило сенс. Назви мене сам.

Даріон подумав.
У ньому промайнула пам’ять про Ліар, її крила, її сміх, її жертву.
Про Старшого — темного й величного, який навчив його боятися власного світла.
І він прошепотів:
— Аера.

Дівчинка кивнула.
— Аера… це звучить як дихання.

— Бо ти — перший подих нового світу, — сказав він.

Вони рушили разом.
Аера не говорила багато, але часом, коли засинала, її крила міняли колір.
Іноді вони ставали білими, а іноді — прозорими, як дим.
І щоразу, коли це траплялося, Даріон чув у повітрі голос Ліар.
Не слова — просто відчуття тепла, ніжності, суму.

Одного вечора, коли вони зупинилися біля озера, Таяріон підійшла до них.
Вона мовчала довго, потім сказала:
— Ти розумієш, що тримаєш у руках?

Даріон кивнув.
— Це не дитина. Це нова сила.

— Ні, — заперечила Таяріон. — Це вибір.

Даріон підняв погляд.
— Вибір кого?

— Світу, — відповіла вона. — Якщо ця дитина навчиться любити — баланс відновиться. Якщо ні — вона знищить усе, що існує.

Вночі Даріон не спав.
Аера сиділа біля води, зануривши ноги в прозоре світіння.
Вона дивилася на відображення — і торкалася його пальцем.
Від цього дотика вода то темнішала, то яснішала.