Глава 15 — “Світ без магії”

Світ прокинувся тихо.
Без громів, без світла, без болю. Лише повільний подих ранку, який більше не пахнув магією.
Небо було сірим, як попіл після пожежі, а вітер — звичайним.
Даріон ішов дорогою, що колись світилася під кроками чарівників. Тепер вона була просто землею.

Під його ногами — уламки рун, які колись тримали міста в повітрі.
Тепер ті міста лежали на землі, мов покинуті звірі.

Таяріон ішла поруч, мовчазна. В її очах не було сяйва, яке завжди світилося, коли вона торкалася чар.
Вона втратила силу — але не волю.

— Тиша стала важчою, ніж біль, — сказала вона нарешті.

Даріон кивнув.
— Без магії світ здається… голим.

Він зупинився біля колись живого озера, яке тепер стало звичайним. Його поверхня не відбивала світ, лише тінь неба.
— Я відчуваю її, — прошепотів він. — Ліар. Вона десь тут.

Таяріон зітхнула.
— Вона є тут. Її частина — у всьому, що залишилося живим. Але не шукай її очима.

— Я не можу не шукати, — відповів він. — Без неї я — тінь.

Вони дісталися руїн старого міста — Тель’Арана.
Там, де колись світилися вежі магів, тепер стояли голі камені, обплетені бур’яном.
Але серед тиші було чути щось нове — дитячий сміх.

Даріон озирнувся.
Між уламками бігали діти. Без чар, без страху, просто гралися.
Їхні очі — чисті, світлі.

Таяріон усміхнулася.
— Дивись. Вони не бояться. Вони не знають, що таке магія — і все одно щасливі.

— А може, саме так і задумала вона, — тихо сказав Даріон. — Щоб світ знову навчився сміятись без сили.

Та вночі, коли він заснув біля вогнища, світло повернулося.
Не вогонь, не блискавка — інше.
Сон.

Він стояв у безмежному білому полі.
Навколо — жодної тіні, жодного звуку.
І раптом почув голос.
Тихий, як подих.

“Ти ще тримаєш меч. Навіщо?”

Даріон озирнувся — і побачив її.
Ліар стояла перед ним, така сама, як того дня, коли вони востаннє дивилися одне одному в очі. Але не з плоти. Вона була світлом, що тримало форму людини.

— Ліар… — його голос зірвався. — Ти…

— Я — не зовсім я, — відповіла вона. — Лише відлуння. Але воно живе в тобі.

Він зробив крок до неї, але між ними розчинилася тонка стіна сяйва.
— Не можна. Якщо торкнешся — рівновага зруйнується.

— Я знайду спосіб, — пообіцяв він. — Я клявся повернути тебе.

— Ти не повинен, — м’яко сказала вона. — Світ уже обрав новий шлях. Без магії. Без нас.

— Без тебе, — виправив він.

Вона усміхнулася.
— Даріоне… Магія — це не закляття. Це віра. Якщо люди знову навчаться вірити в світло, я повернусь. Але не як богиня. Як життя.

Він хотів щось сказати, але вона торкнулася його думки — не рукою, а світлом.

“Живи. Бо поки ти живеш — я не зникаю.”

І світло згасло.

Даріон прокинувся.
Світанок був холодним.
Але коли він підвів очі до неба, воно вперше за довгий час не було сірим.
Крізь хмари пробивалося бліде золоте сяйво.

Таяріон уже стояла біля вогню.
— Бачиш? — сказала вона. — Світ прокидається знову.

Даріон кивнув, відчуваючи, як щось тепле ворухнулося в його грудях.
— Так. І я знаю, чому.

Він глянув на небо, де промінь світанку здався йому сміхом Ліар.
— Бо вона обрала жити у нас.

Минуло кілька місяців.
Світ, що втратив магію, почав оживати власними силами.
Поля знову родили врожай, ріки наповнювалися чистою водою. Люди будували нові домівки не з чар, а з каменю й рук.

Та попри все — у повітрі щось змінилося.
Ніхто не міг пояснити, чому вночі іноді чути тихий спів землі, або чому квіти розкриваються до зірок, яких раніше не було.

Таяріон казала, що це — відлуння.
Даріон — що це пам’ять світу про неї.

Одного ранку до їхнього табору прибіг хлопчик.
Худенький, босоногий, з очима, що світилися теплом.

— Ви Даріон? — спитав він, задихаючись.

— Так, — відповів чоловік, дивуючись, звідки дитина знає його ім’я.

— Моя сестричка… вона малює світлом, — випалив хлопчик. — Без чарів! Просто… так!

Даріон і Таяріон переглянулися.

— Покажи нам її, — тихо сказала Таяріон.

Вони прийшли до маленького села, яке стояло на схилі колишньої долини магів.
Діти гралися біля колодязя, а посеред них — дівчинка.
Вона сиділа на землі й проводила пальцем по пилюці.

Там, де торкалася її рука, залишався не слід, а світло.
Тонке, м’яке сяйво, як від дихання Ліар.

Даріон завмер.
— Це…

— Без заклять, — сказала жінка, мабуть, мати. — Вона просто робить це. Каже, що світ слухається, коли вона співає.

Дівчинка підняла очі.
— Ви її знаєте, так? — спитала вона. — Ту, що спить у зорях.

Даріон опустився навколішки.
— Звідки ти це знаєш?

Вона усміхнулася, і її волосся ледь засвітилося.
— Вона приходить до мене уві сні. Каже, що я — її голос.

Таяріон стояла поруч, прикривши вуста рукою.
— Ліар… вона лишила частину себе в дітях. Не магію — душу.

Даріон дивився на світло, яке дівчинка малювала в повітрі. Воно ставало формами — деревами, птахами, цілими світанками.
— Це… новий початок, — прошепотів він. — Не магія сили. Магія життя.

Дівчинка торкнулася його долоні.
— Вона сказала, що ти більше не повинен бути тінню.

— І що ще? — тихо запитав він.

— Що коли прийде час, ти знову відкриєш двері між світами. Але не мечем. Серцем.

Вони залишили село того ж вечора.
Таяріон ішла попереду, не кажучи ні слова.
Даріон — позаду, тримаючи в руці уламок її крила, який тепер світився м’яким золотом.

— Ти розумієш, що це означає? — сказала Таяріон, не озираючись.

— Що вона повернеться, — відповів він. — Коли світ буде готовий.

Вона кивнула.
— І, можливо, не одна.