Глава 14 — “Той, хто прокинувся першим”

Вітер ніс запах дощу й попелу.
Тиша після бурі здавалася неприродною — занадто чистою, занадто спокійною.
Ліар стояла посеред відновленого поля, дивилася, як трава росте просто на її очах. Земля, колись мертва, тепер пульсувала, мов дихала.

Даріон мовчки стояв поруч. Його погляд ковзав по лінії горизонту, де туман згустився у темну пляму.
Таяріон сиділа трохи осторонь, виснажена. Руїни її храму лежали вдалині, наполовину поглинуті новим лісом.

— Це кінець? — запитала Ліар тихо.
Даріон похитав головою.
— Це лише початок.

Туман на обрії почав рухатись.
Спершу повільно — як подих. Потім — як хвиля.
Із темряви вийшла постать. Вона була висока, майже прозора, обрамлена чорним сяйвом. Її очі світилися червоним — не гнівом, а глибиною, що могла поглинути будь-кого.

Ліар відчула, як її тіло мимоволі тремтить.
Даріон зробив крок уперед, інстинктивно ставши між нею й тінню.
Таяріон, ледве тримаючись на ногах, підвела руку — руни спалахнули на її шкірі, готові до бою.

Постать зупинилася.
Голос, глибокий, мов безодня, прокотився простором:

— Ви торкнулися того, що належить мені.

— Хто ти? — вигукнула Ліар.
— Той, хто спить у всіх світах. Той, хто створив перший подих магії. Ви називаєте мене Старшим.

Даріон стиснув меч.
— Ми не вороги, якщо ти шукаєш рівноваги.
— Рівновага? — Тінь засміялася. — Я і є рівновага. Ви — лише її порушення.

Світло навколо Ліар здригнулося. Її аура зблякла, наче хтось виривав із неї життєву силу.
Вона впала на коліна.

— Він… тягне силу з Серця, — прошепотіла Таяріон. — Він п’є магію, як живу воду.

Даріон рвонув уперед, але темрява вдарила першою.
Усе небо почорніло — йому здалося, що самі зорі згасли.
Коли він відкрив очі, вони вже були не там.

Він стояв посеред міста.
Не їхнього світу — іншого.
Вежі з білого скла, люди без облич, вулиці, що пливли, немов вода.
І серед цього — вона.

Ліар.
Вона стояла на мосту, але не бачила його. Її очі були порожні, немов хтось стер пам’ять.

— Ліар! — закричав Даріон.

Вона обернулася — і посміхнулася чужою усмішкою.
— Ти не мав мене будити. Світ мав спати.

Паралельно, у справжньому світі, Таяріон лежала серед зруйнованого поля.
Старший торкнувся її чола двома пальцями.
— Ти — останній сторож печаті. Твоє тіло зітреться, але пам’ять залишиться.

Її губи ворухнулися.
— Я не дозволю.

— Ти вже дозволила, коли відкрила двері.

Він торкнувся землі — і вона спалахнула червоним.
Коріння піднялося з ґрунту, сплітаючись у символ — древню руну, якої ніхто не бачив тисячоліттями.

— Це знак Повернення, — прошепотала вона. — Він хоче відкрити другий світ…

Даріон біг крізь світ ілюзій, що розсипався, як дзеркало.
Йому здавалося, що час гине під кожним його кроком.
Він бачив Ліар знову і знову — у кожній відблискуючій поверхні, у кожному спогаді.
Та жодна не була справжньою.

— Де ти? — його голос лунав у порожнечі. — Я знаю, ти всередині цього.

І тоді він почув шепіт:
“Я пам’ятаю…”

Світ навколо змінився.
Замість міста — поле, де вони вперше зустрілися.
Сонце, трава, вітер.
І вона — справжня, втомлена, але жива.

Він підбіг до неї, притискаючи до грудей.
— Ти зі мною.
— Ненадовго, — прошепотіла вона. — Він у мені. Старший.

Даріон відступив.
— Що?

— Щоб вийти з Серця, я впустила його уламок. Без нього ми б не повернулися. Але тепер він бачить через мене.

Вдалині небо розкололося навпіл.
Зі світла вийшов Старший, тримаючи в руці палаючий уламок Серця.

— Ваше спасіння — мій дар. Ваш гріх — моє пробудження.
Його кроки змінювали землю: усе навколо старіло, в’януло, перетворювалося на попіл.

Ліар ступила вперед, обличчя сповнене світла.
— Якщо ти — перший, хто створив магію, то я — перша, хто відмовиться їй коритись.

Старший усміхнувся.
— Тоді подивимось, хто виживе без неї.

І світ, щойно відроджений, знову затремтів.
Сонце потьмяніло. Повітря стало важким.
Даріон схопив Ліар за руку, і вони разом кинулися в темряву, де знову починалася війна — не за життя, а за сутність світу.

Світло тремтіло, мов полум’я перед бурею.
Небо горіло червоним, хмари крутилися навколо прірви, з якої вийшов Старший.
Його голос не лунав — він резонував у кістках, у крові, у самій магії.

«Я був першим подихом цього світу. Я створив магію, щоб вона дихала крізь вас. А тепер ви — отруїли її.»

Таяріон намагалася стояти, але кожне слово Старшого било по її тілу, наче удари. Руни на її шкірі спалахували і гасли, шиплячи димом.
Вона крикнула:
— Ти не бог! Ти лише спогад, тінь того, що було до світла!

Старший нахилив голову, його обличчя залишалося розмитим, як силует у вогні.
— А ти — лише уламок моєї волі, жінко з часів падіння.

Він змахнув рукою — і земля під Таяріон розверзлася.
Даріон встиг схопити її за зап’ясток, утримавши над прірвою.
— Тримайся!

— Я не боюся, — прошепотіла вона, — але якщо я впаду, моє тіло стане дверима…

Її голос урвався, коли Старший торкнувся повітря перед собою. З-під його пальців виросли ланцюги — не з металу, а з темряви, густої, як рідина. Вони обвили землю, небо, навіть світло, наче намагаючись скувати саму магію.

Ліар стояла між ними.
Світло навколо неї мерехтіло, та вже не слухалось. Вона відчувала, як Серце — колись чисте джерело сили — б’ється всередині неї врозріз із її власним ритмом.

“Він у мені. Я відчуваю його дихання.”

Вона підняла погляд на Старшого.
— Якщо ти — джерело, чому хочеш убити тих, хто народжений твоєю силою?

Старший простягнув руку.
— Бо діти забули ім’я батька.