Глава 13 — “Шлях до Порожнього поля”

Ранок прийшов без світанку.
Сонце не зійшло — лише тьмяний сірий світ, що просочувався крізь туман, як пам’ять про день, який ніколи не настане.

Ліар ішла першою.
Її кроки не лишали слідів на землі — попіл, що вкривав усе навколо, просто відступав перед нею, немов визнавав право ходити тут лише їй.
Даріон ішов позаду, мовчки, тримаючи погляд на її спині.
Таяріон — останньою, постійно оглядаючись, бо відчувала, як повітря позаду них рухається, хоча вітру не було.

— Це воно? — тихо спитав Даріон. — Порожнє поле?
Таяріон кивнула.
— Місце, де зникає час. Де навіть богам важко зберегти пам’ять.

Поле було безкрає.
Земля нагадувала попіл, але світло від неї йшло м’яке, білувате — ніби світіння під землею жевріло й дихало.
У повітрі стояла повна тиша, тільки відлуння власних кроків повторювалося з дивною затримкою, наче простір вагався, чи дозволяти їм існувати тут.

Даріон раптом зупинився.
— Ви чуєте це?

Таяріон зітхнула:
— Нічого. Тут немає звуку.
— Саме тому я й питаю, — відповів він. — Я чую голос.

Ліар обернулася.
— Що він каже?
— Каже… повернись.

Вона на мить заплющила очі.
— Не слухай. Тут кожен із нас почує те, чого найбільше боїться забути.

Вони йшли ще довго. Час втрачав сенс — могло минути хвилина або день.
На обрії почали виростати обриси: уламки стін, розтоплені статуї, обпалені дерева, які світилися зсередини білими прожилками.
Поле пам’яті — осердя світу, де навіть смерть зберігає форму.

Ліар раптом спинилася.
Попереду, на колінах серед руїн, сиділа постать.
Людська, але вся з прозорого світла.
— Не підходьте, — прошепотіла вона, хоча слова її відразу ж зникали, розчиняючись у повітрі.

Даріон зробив крок уперед, але Таяріон зупинила його.
— Це відбиток. Тінь того, хто тут помер. Їх тисячі.

Ліар підійшла ближче — і побачила, що світлова постать тримає на руках щось невидиме.
Порожнеча у формі серця.

— Вона… плаче, — прошепотіла Ліар.
— Вони всі плачуть, — тихо відповіла Таяріон. — Бо ніхто не пам’ятає, заради чого вони загинули.

І тоді Ліар відчула поклик — не зовні, а зсередини.
Той самий шепіт, що лунав у руїнах.
Але цього разу він був теплішим, спокійнішим.
«Ти прийшла. Нарешті.»

Вона підняла погляд — і побачила, що земля попереду розходиться.
Посеред поля утворився глибокий розлом, з якого пробивалося біле сяйво.
У центрі світилася колона з напівпрозорого кришталю.

— Це воно, — сказала Таяріон майже з благоговінням. — Серце світу.
Даріон зробив кілька кроків уперед.
— А що буде, якщо його торкнутися?
— Якщо ти — не той, кого воно обрало, — зникнеш назавжди.

Він глянув на Ліар.
— А якщо воно обрало її?

Ліар мовчки підійшла до краю розлому.
Її обличчя освітила біла тінь світла, що виривалася знизу.
Вона простягнула руку — і світло потягнулося до неї.

— Зачекай! — Даріон схопив її за зап’ястя.
Його очі — темні, але в глибині спалахнув срібний вогонь.
Таяріон відчула це першою.
— Даріоне… ти…

Світло від Серця відбивалося в його зіницях.
На його долоні проступили ті ж самі символи, що світилися на руках Ліар.
І вони почали пульсувати в унісон.

Ліар шепнула:
— Ти... такий самий, як я.

Даріон мовчав, але його дихання стало важчим.
— Ні, — прошепотів він. — Я — тінь того, кого створили, щоб тебе зупинити.

Таяріон застигла.
— Що ти сказав?..

Даріон нарешті підвів погляд на неї, і в його очах з’явилася нова глибина.
— Я починаю згадувати. Хто я. І чому мені дозволили вижити.

Поле навколо них заворушилося.
Світлові постаті почали підводитися, тягнучи до Ліар руки.
Вони шепотіли її ім’я — сотні голосів, один за одним.
Земля дихала, Серце билося під ними, все швидше, все гучніше.

Таяріон зробила крок назад.
— Ми запізнилися… воно прокидається.

Ліар не відступила.
Вона притисла руку до грудей, де під шкірою світилася та сама мітка, що тепер горіла і в Даріона.
— Ні, — сказала вона тихо, — ми прийшли вчасно. Бо якщо це не прокинеться зараз — світ просто перестане існувати.

І, не чекаючи відповіді, ступила у сяйво.

Світло змикалося навколо неї, як вода.
Жодного звуку, жодного відчуття тіла — лише рух, схожий на падіння, але без ваги.
Вона не знала, скільки тривав цей перехід — мить чи вічність — коли нарешті відчула землю під ногами.

Перед нею лежав інший світ.
Без неба, без горизонту — лише нескінченне сяйво, що текло, мов ріки з рідкого скла.
І в кожній хвилі — спогади: чиїсь життя, сміх, сльози, битви, народження.
Усе, що коли-небудь було.

— Ти прийшла, — пролунав голос, який вона чула ще в бурі.
Він не мав напрямку. Здавалось, він існував у самій ній.

— Хто ти? — спитала вона.
— Я — те, що залишилось, коли світ забув своє ім’я.

Ліар зробила крок уперед, і світло відгукнулося, розступаючись.
Попереду з’явилась постать — прозора, але чітка: висока, з білим волоссям, що спадало до землі, і очима, в яких відбивались цілі галактики.

— Ти… Серце?
— Так. І ні. Я — його тиша. Його пам’ять. Його біль.

Вона торкнулася грудей — там, де світилася мітка.
— Чому я?
— Бо лише та, хто пам’ятає любов, може витримати правду.

Вона підняла голову.
— Я не пам’ятаю. Я нічого не знаю про себе.
— Саме тому ти — ідеальна. Чиста сторінка, на якій можна знову написати світ.

Слова проникали в неї, немов вітер.
Світло навколо почало змінюватися — перетворюватись на образи:
дитина в колисці, замок серед нічного міста, крила, що горять у небі.

— Це… моє минуле?
— Ні, — відповіло Серце. — Це минуле світу, який жив у тобі.