Глава 12 — “Порожнє ім’я”

Вони рушили ще до світанку.
Сніг сипав тихо, майже ніжно — ніби сам світ намагався приховати їхні сліди.
Попереду здіймалися гірські схили, темні, вкриті інеєм, а за ними — те, що називали Порожнім полем.
Саме там, казали, лежить наступний уламок Серця.

Даріон ішов поруч із Ліар, та жоден не говорив.
Мовчання між ними було густішим за туман.
Воно пахло страхом, який ніхто не хотів назвати.

До вечора вони знайшли притулок у печері.
Вогонь горів мляво, відблиски стрибали по стінах, створюючи ілюзію руху — ніби в камені ворушилися тіні.
Ліар сиділа, обійнявши коліна. Її очі світилися ледь-ледь, навіть у темряві.

— Ти майже не спиш, — сказав Даріон, сідаючи поруч.
— Мені сниться вона.
— Богиня?
— Ні. Я. Інша я.

Він нахилився ближче.
— Що ти бачиш?
— Світ без мене. Людей, яких я не пам’ятаю, але вони кличуть моє ім’я. І кожного разу, коли я прокидаюся, я відчуваю, що їх стає менше. Наче я стираю їх своїм існуванням.

Даріон не знайшов слів.
Йому хотілося сказати, що це лише магія. Але це звучало б як брехня.

Пізніше, коли він заснув, Ліар вийшла надвір.
Сніг упав їй на долоню й розтанув, але замість води залишився срібний відблиск.
Світ здавався надто тихим. Надто чуйним.

— Ти починаєш відчувати, — пролунав голос.

Вона озирнулася — і побачила себе.
Себе, але іншу: з темним волоссям, з очима, у яких не було жодного сяйва.
Її копія стояла навпроти, така сама, лише з іншими рисами обличчя — жорсткішими, холоднішими.

— Хто ти? — прошепотіла Ліар.
— Я — те, що залишилося, коли ти втратила ім’я. Я — Серце.
— Ти говориш, як жива.
— Бо я і є живе. У тобі.

Тиша розтягнулася, як тонка нитка між ними.
Ліар зробила крок уперед.
— Якщо ти — Серце, то чому я тебе бачу?
— Бо ти дозволила. Коли ти звільнила Сантайр, ти відкрила двері не лише мертвим, а й собі.
— Що ти хочеш від мене?
— Щоб ти пам’ятала, ким ти була до того, як стала Ліар.

Вона здригнулася.
— Я… не пам’ятаю.
— Бо не хочеш. Пам’ять — це біль. А ти боїшся болю більше, ніж смерті.

Раптом усе навколо здригнулося — не від вітру, а від звуку, що йшов зсередини її грудей.
Пульс.
Той самий, що вони чули з гір.
Він тепер лунав у ній.

Ліар притисла руку до серця, задихаючись.
Голос став ближчим, ніж коли-небудь:
«Кожен уламок — це частина тебе. Кожен уламок — це спогад. І коли ти збереш усі — ти згадаєш, чому світ зруйнувався.»

— І що буде тоді? — прошепотіла вона.
«Ти або відновиш його. Або створиш заново.»

Даріон прокинувся від крику.
Вибігши надвір, він побачив, як Ліар стоїть у центрі бурі з блискавок — її волосся розвіюється, а очі світяться так яскраво, що сніг тане під ногами.
— ЕЛІРО! — крикнув він, але вона не реагувала.

Він кинувся вперед, торкнувся її плеча — і світ змінився.
На мить він побачив не печеру, не гори, а інший світ — зруйновані храми, море з кришталю, небо, розірване на частини.
І в центрі — вона.
Стоїть на колінах, тримаючи уламок у руках.
Плаче.

Коли все стихло, вони лежали на снігу.
Даріон дихав важко, а Ліар дивилася в небо.
— Ти бачила це? — спитав він.
— Так.
— Що це було?
— Пам’ять. Але не моя.
— Чия тоді?
Вона заплющила очі.
— Усього світу.

Таяріон підійшла пізніше.
— Ти пробудила Порожнє ім’я, — сказала вона. — Це небезпечно.
— Чому?
— Бо ім’я — це не просто слово. Це осердя душі. Якщо воно порожнє, у ньому оселиться хтось інший.

Ліар глянула на неї.
— А якщо я — вже “інша”?

Таяріон не відповіла.
Вона лише опустила погляд, бо вперше в її очах з’явився страх — не перед ворогом, а перед тією, хто стояла поруч.

Коли вони рушили далі, світ здавався іншим.
Сніг більше не падав, дерева не рухалися.
Навіть час, здавалося, зупинився.

Ліар ішла попереду — і за кожним її кроком земля починала світитися.
Даріон ішов позаду, знаючи: що ближче вони до уламка, то далі від того, ким вони були.

А високо над ними, у темному небі, розгортався новий знак — срібне коло, у центрі якого світився символ Серця.
Воно дивилося вниз.
І чекало.

Ранок зустрів їх тишею, що здавалася неприродною.
Жодного співу птахів, жодного шелесту.
Тільки далеке, рівне биття — як серце світу, що спить під льодом.

Вони йшли далі, не розмовляючи.
Ліар ішла попереду, її постать світилася зсередини.
Даріон бачив це — і з кожним кроком у ньому зростало відчуття, що вона віддаляється, навіть коли стоїть поруч.

Таяріон нарешті порушила мовчання:
— Вона більше не людина.
Даріон не відповів.
— Якщо ти кохаєш її, — продовжила воїтелька, — мусиш бути готовий втратити. Бо коли Серце завершить пробудження, не залишиться місця для людського.

Даріон різко спинився.
— Я знаю. Але якщо не я, то хто нагадає їй, ким вона була?

На третій день шляху вони дісталися долини, де земля була розтріскана, а в тріщинах світилися нитки магії.
Світло било з-під землі, ніби сам ґрунт жив і дихав.
Пульс ставав сильнішим.

— Це близько, — прошепотіла Ліар.

Вона ступила на камінь — і той засвітився під її ногою.
У мить навколо них здійнявся вітер, що ніс не холод, а спогади:
звуки битв, плач дітей, крики магів, що творили і гинули.

Даріон схопив її за руку.
— Досить!
— Не можу… — її голос затремтів. — Воно кличе мене.

І тоді сталося щось дивне.
Світ ніби розчинився у світлі.
Даріон побачив, як з її грудей вириваються ледь помітні лінії — золоті, тендітні, схожі на коріння дерева.
Вони тягнулися до тріщин землі, з’єднуючись із сяйвом унизу.

— Вона… — Таяріон зробила крок назад. — Вона не приймає силу. Вона з’єднується з нею.