Глава 11 — “Крик забутої землі”

Вітер став важчим.
Його подих ніс не запах лісу, не аромат дощу — а щось інше, холодне й гірке, ніби дим старих спогадів.
Еліра відчувала, як магія тремтить у землі під ногами, наче в кожній грудці пилу б’ється серце, що не хоче заснути.

Таяріон ішла попереду, мов тінь, її погляд спрямований у далечінь, де крізь сірий горизонт проступали руїни міста.
Даріон ішов позаду, тримаючи уламок Серця під сорочкою — воно пульсувало ледве відчутно, нагадуючи про себе.

— Це місце називалося Сантайр, — сказала Таяріон, коли вони спустилися на долину. — Колись це було серце магічних торгових шляхів.
— Колись, — повторив Даріон. — А тепер?
Вона гірко всміхнулася.
— Тепер воно дихає минулим.

Коли вони ступили на зруйновану бруківку, повітря навколо задрижало.
Місто мовило.
Не словами, а спогадами.

Еліра побачила їх — прозорі тіні людей, що ходили колись цими вулицями:
жінка з кошиком фруктів, що зникає у повітрі; дитина, що простягає руку до світла; старий, який дивиться на небо, якого більше немає.
Вони не бачили прибулих. Вони повторювали свої останні миті, застряглі в часі.

— Це залишки пам’яті, — прошепотіла Еліра. — Місто пам’ятає своїх мертвих.
— І свої помилки, — додала Таяріон. — Після Пульсу деякі місця перестали розрізняти живих і тіней.

Серед руїн стояла вежа — єдина, що не впала.
Її вершина губилася в тумані, а довкола спіраллю підіймалася блискуча лоза, схожа на кристалічну рослину.
Еліра відчула, що саме там — джерело хвилювання магії.

— Там є уламок, — сказала вона впевнено.
Таяріон кивнула. — Я теж це чую.
Даріон стиснув меч. — І щось інше. Те, що його охороняє.

Вони рушили до вежі.
Кожен крок супроводжувався відлунням — не просто звуком, а чимось, що повертало у спогади.
Елірі здалося, що чує голос матері.
“Не йди туди, світло моє. Там, де спить магія, не місце серцю.”

Вона зупинилася, а Даріон нахмурився.
— Що сталося?
— Вони... говорять до мене. Усі ці голоси.
— Не слухай, — Таяріон кинула різко. — Це не душі. Це відлуння. Воно хоче, щоб ти залишилася.

Біля підніжжя вежі вони побачили те, що колись було воротами.
Тепер там стояло щось, що більше не належало цьому світові.

Сутність, сплетена з уламків світла й кісток.
Очі, як дві розколоті зорі, і крила з темного скла.
Воно дихало тихо, але кожен його подих викликав бурю навколо.

— Хранитель, — прошепотіла Таяріон. — Створений, щоб стерегти уламок.
— І щоб убивати тих, хто його шукає, — додав Даріон.

Еліра ступила вперед, відчуваючи, як Серце в грудях відповідає тварюці власним ритмом.
— Це не ворог. Воно... пов’язане зі мною.

Хранитель підняв голову.
В його погляді — не лють, а впізнання.
І тоді він заговорив, голосом, який складався з тисяч шепотів:

— Ти повернула подих рівноваги. Але світ не прощає повторення. Хочеш узяти те, що було втрачено — віддай те, що любиш.

Даріон зробив крок уперед. — Якщо вона хоче уламок, то отримає його без твоїх загадок!
Він підняв меч — але Таяріон зупинила його.
— Не можна. Це істота рівня першосвітів. Сила, яку не здолати зброєю.

Еліра підняла руки.
— Якщо ти вимагаєш плату... то візьми пам’ять. Тільки не життя.

Світ навколо завмер.
Хранитель нахилив голову.
— Пам’ять — це теж життя. Але ти вже зробила вибір.

І торкнувся її чола.

Світ спалахнув.
Перед очима Еліри пролетіли всі образи — її дитинство, дім, перший сміх, страх, Даріон, день, коли вона відчула поклик Серця.
Усе це розчинилося у світлі.

Вона впала на коліна.
Даріон кинувся до неї, схопив, але вона вже не дивилася на нього так, як раніше.
В її очах — пустка.
— Еліро! — крикнув він. — Еліро, подивись на мене!

Вона кліпнула очима, і на мить у її зіницях спалахнув чужий вогонь.
— Хто… ти?

Даріон відступив на крок, немов від удару.
Таяріон схилила голову.
— Він забрав її пам’ять. Тепер вона — порожня сторінка.

У центрі вежі спалахнув уламок — чистий, прозорий, як кришталь, що світиться зсередини.
Він повільно опустився в долоню Еліри, і вона, не розуміючи чому, стиснула його.

Світло пройшло крізь неї, і на грудях з’явився ще один символ — друга печать Серця.

Таяріон подивилася на Даріона.
— Тепер усе складніше. Вона не пам’ятає ні нас, ні себе. Але Серце все ще обрало її.
Даріон мовчав. Його рука тремтіла, коли він торкався її плеча, намагаючись знайти бодай краплю колишнього тепла.
— Якщо Серце забрало її пам’ять, я змушу його віддати. Навіть якщо доведеться знищити його повністю.

І в цей момент, десь далеко, Серце у відповідь здригнулося — як живе, що почуло загрозу.

Світ прокинувся повільно.
Хмари зависли над руїнами Сантайру, ніби боялися впасти.
Повітря наповнилося запахом попелу й металу.
Еліра стояла посеред тиші, тримаючи в руці уламок, що світився білим полум’ям.

Таяріон і Даріон мовчали.
Ніхто не наважувався порушити спокій.
Навіть вітер, здавалося, затамував подих.

— Еліро, — тихо мовив Даріон, — ти чуєш мене?
Вона повернула голову.
Погляд — холодний, відсторонений, наче дивилася не на людину, а на відбиття у воді.
— Це… твоє ім’я? — запитала вона.

Даріон застиг.
Її голос був м’який, але без тіні почуттів.
Він ніби чув чужу душу в знайомому тілі.

Таяріон зробила крок уперед.
— Ти пам’ятаєш, хто ти?
Еліра опустила очі.
— Я… не знаю.
— Що ти відчуваєш?
— Сяйво. І біль. Наче світло в мені не хоче спати.

Вона доторкнулася до грудей, де під шкірою пульсував знак — нова печать Серця.
На мить повітря навколо неї змінилося: руїни спалахнули примарним сяйвом, і на каменях проступили руни, яких раніше не було.