Глава 10 — “Зал Пам’яті”

Вітер над горами змінився.
Він більше не ніс холоду — лише шепіт. Старі слова, що звучали, наче молитви чи прокляття.

Таяріон ішла попереду, мов тінь. Її обличчя не зраджувало емоцій, але навіть Даріон бачив, як вона щоразу сильніше стискає руків’я меча.
Еліра йшла між ними, відчуваючи, як у грудях б’ється Серце — тепер спокійніше, але глибше.
Кожен удар був схожий на крок.
тук... тук... тук...
і кожен крок відлунював у каменях під ногами.

— Ми майже прийшли, — сказала Таяріон. — Зал Пам’яті відкривається лише тим, хто несе в собі більше одного життя.

Даріон насупився.
— Що це означає?

Вона не відповіла.

Вони зупинилися біля урвища.
Перед ними розкинувся стародавній міст — із кісток і скла, напівпрозорий, мов витканий із спогадів. Під ним не було нічого — лише безодня, де світилися зорі, ніби перевернуте небо.

— Це перехід, — прошепотіла Еліра. — Між реальністю і пам’яттю.
Таяріон кивнула. — І кожен, хто ступає сюди, бачить правду, якої не хотів бачити.

— Тоді чому ми йдемо? — спитав Даріон.
— Бо лише тут можна дізнатися, що сталося з Серцем… і хто його розірвав.

Вони рушили вперед.
Коли Еліра ступила на міст, навколо спалахнули образи.
Спочатку — тіні. Потім — голоси.
Вона бачила обличчя, які ніколи не знала, але чомусь відчувала їх близькими.
Дівчинка з білими очима. Чоловік, що тримав у руках уламок світла. Воїнка, чия тінь була довшою за тіло.

— Це… спогади світу, — прошепотіла.
Таяріон кивнула. — І кожен з них залишив частинку себе в Серці.

Даріон раптом зупинився.
Його погляд застиг. Перед ним стояв він сам — тільки старший, з очима, у яких не було блиску.
Той другий Даріон дивився прямо на нього і сказав:
— Ти забув, ким був. Ти не людина, Даріоне. Ти — уламок рівноваги, створений, щоб охороняти те, чого більше не існує.

Еліра обернулася, але Таяріон поклала руку їй на плече.
— Не втручайся. Кожен має пройти свій шлях у Залі сам.

Даріон стояв перед своїм відображенням.
— Якщо я створений, то ким?
— Тією, що носить світло, — відповіло відображення. — І тією, що втратила його.
— Таяріон… — прошепотів він.
Відображення кивнуло.
— Вона створила тебе з власної тіні. Бо хотіла зберегти баланс після того, як зруйнувала його.

Тим часом Еліра бачила інше.
Вона стояла посеред залу, де стіни дихали. Кожен подих відкривав інший спогад — час, коли Серце ще було єдиним.
У центрі стояла постать, закута у кришталь.
Її лице було схоже на Елірине.

— Це... я?
«Це та, ким ти була. І ким можеш стати.»

Голос лунав ізсередини каменю.
«Ти — відродження. Не людина. Не пророк. Ти — спроба світу зцілити себе.»

Еліра торкнулася кришталю — і побачила все.
Битви, які тривали тисячі років.
Як Серце розірвали навпіл — світло й тінь, щоб світ не згорів.
Як Таяріон стала сторожем світла.
І як темрява, позбавлена частини себе, створила Мірею.

Коли вона відкрила очі, стояла на колінах.
Таяріон стояла поруч — бліда, мов мармур.
— Ти бачила, — сказала вона.
Еліра кивнула. — Ти створила Даріона.
— Так. Він — тінь, яку я втратила, коли присягнула світлу. Я не могла бути цілісною. А без рівноваги Страж божеволіє.

— Ти врятувала світ, розділивши себе, — сказала Еліра. — Але водночас ти зруйнувала його.
— І саме тому Серце обрало тебе, — відповіла Таяріон. — Бо тільки ти можеш повернути те, що я зламала.

Даріон стояв осторонь, стискаючи руків’я меча.
Його обличчя було спокійним, але в очах — буря.
— Я не твоя тінь, — сказав він. — І не зобов’язаний бути рівновагою.
Таяріон подивилася на нього з сумом.
— Може, й ні. Але без тебе я — лише половина.

Тиша заповнила зал.
У центрі, де стояв кристал, знову почувся звук — тук... тук... тук...
Серце світу.

Воно билося в унісон із Серцем Еліри.
І раптом вона зрозуміла:
якщо Серце пробуджується — світ почне зливатися. Світло, тінь, життя, смерть. Усе.

Таяріон зробила крок уперед.
— Ми повинні покинути Зал. Інакше він поглине нас у власні спогади.
Але коли вони обернулися, міст уже зникав. Безодня під ними повільно розширювалася.

— Пізно, — прошепотіла Еліра. — Зал вирішив, що ми ще не все побачили.

Світ зрушив.
І перед ними відкрилися двері — чорні, з червоними символами.
На них було вирізьблено слова:
“Той, хто пам’ятає все, більше не належить реальності.”

Еліра вдихнула.
— Там... правда.
Даріон глянув на неї. — І, можливо, кінець.

Вони рушили вперед.

Двері розчинилися без звуку.
Темрява за ними була не порожнечею, а матерією — жива, пульсуюча, як кров.
Еліра зробила крок — і світ навколо змінився.

Вона опинилася у величезній залі, схожій на храм, але без вівтаря.
Стіни — з рідкого світла, підлога — прозора, а під нею плавали образи: міста, обличчя, війни, народження, смерть.
Кожен спогад пульсував, наче серце.

— Ми… всередині пам’яті світу, — прошепотала Еліра.
Таяріон стояла поруч. — Ні. Ми всередині його пам’яті. Серця.

Посеред зали — колона світла, у центрі якої — фігура, схожа на людину, але не зовсім.
Її тіло складалося з уламків часу, а голос лунав одночасно звідусіль:

«Ти — обраниця. Але кожен вибір має тінь.»

Еліра відчула, як Серце в грудях починає боліти.
— Хто ти?
«Той, кого називали Рівновагою. Колись я був усім, тепер я — розбитий. І кожен із вас — уламок мене.»

Таяріон нахилила голову.
— Тоді ти — джерело. Початок і кінець.
«І суддя. Бо час прийшов побачити, хто гіден зібрати мене знову.»

Світ навколо почав мінятися.
Підлога розтанула — і під ногами з’явилася безодня.
З неї виринули три дороги — три випробування, що вели в різні боки.