Глава 9 — “Фортеця, де сплять зорі”

Світ став тихим.
Над снігами завис густий попіл, а замість неба — срібна тьма, що світилася власним світлом.
Еліра йшла попереду, і кроки її ледь торкалися землі.
Серце всередині пульсувало рівно, але щоразу, коли вона дивилася на горизонт, — відчувала, що він дихає.
Світ уже не був нерухомим.

Фортеця Таяріон стояла на межі світів.
Її стіни, викуті з чорного каменю, відбивали світло так, ніби всередині них хтось спав — і снив зорі.
Високі шпилі врізалися в небо, а біля воріт стояли дві постаті — не живі, не мертві, зі щитами з льоду.
Коли подорожні наблизилися, стражі схилили голови.

— Вони тебе пам’ятають, — сказала Еліра.
— Вони пам’ятають не мене, а клятву, — відповіла Таяріон. — Я дала її тоді, коли час ще не був зламаний.

Даріон оглянув чорні брами.
— Ти справді колись жила тут?
— Не “жила”. Я була її частиною.

Коли двері відчинилися, холод, що вийшов із темряви, був не природним — він дихав пам’яттю.
Еліра відчула тисячі голосів, що шепотіли в камені.
Кожен крок лунав, як відлуння чужих снів.

— Це місце… — почала вона, але Таяріон підняла руку.
— Тиша, — сказала вона. — Фортеця слухає. Якщо скажеш неправду — вона відповість.

Даріон нервово озирнувся.
— І що саме відповість?
— Ти не хочеш цього знати.

Вони зупинилися у Залі Дзеркал.
Посеред залу стояла арка з прозорого каменю — схожа на воду, застиглу в русі.
Коли Еліра підійшла ближче, поверхня арки здригнулася, і в ній з’явилося її обличчя.
А потім — інше.

Те саме, але темніше.
Очі — без зіниць.
Волосся — чорне, як ніч.

— Ти пам’ятаєш мене? — запитало відображення.
Еліра не відповіла.
— Ми були одним цілим. Ти відрізала мене, коли вирішила, що світло чистіше за тінь. Але без мене ти не повна.

Даріон зробив крок уперед, але Таяріон затримала його.
— Не втручайся. Це дзеркало не показує минуле. Воно показує те, чого ти боїшся прийняти.

Еліра дивилася у власні очі.
— Хто ти? — прошепотіла вона.
— Ти, коли світло згасне, — відповіла постать. — І коли знову запалає, я буду тінню, що навчить тебе дивитися у темряву.

Світло в залі почало змінюватися — воно дихало.
Камінь під ногами затремтів.
Зі стін посипалися уламки, і Таяріон різко обернулася до них:
— Вона пробудила Сліпих! Ми мусимо йти!

З темряви пролунало ревіння — глухе, як із глибини землі.
Фортеця ожила.
Зі стін повільно виходили істоти, складені з уламків дзеркал. У їхніх обличчях відбивалося обличчя кожного, хто стояв у залі.

Даріон вихопив меч.
— Що це за потвори?!
— Це уламки пам’яті, — відповіла Таяріон. — Кожен, хто ступає сюди, залишає частину себе.

Еліра підняла руки.
— Я їх зупиню.
— Не можна! — вигукнула Таяріон. — Якщо використаєш Серце тут, фортеця тебе впізнає!

Але було запізно.
Сяйво вирвалося з долонь Еліри — чисте, холодне, без тіні.
І фортеця відреагувала.

Усі істоти завмерли.
Тиша запала така, що навіть полум’я згасло.
Потім кам’яна підлога тріснула — з неї піднявся промінь, що пронизав стелю й небо.
З неба впала зоря.

Таяріон закрила очі.
— Вона відкрила шлях.
Даріон нахилився до Еліри, яка стояла посеред зали, вся у світлі.
— Ти… ти це зробила?
— Ні, — прошепотіла вона. — Це фортеця впізнала мене.

Над ними, у небі, відкрився розлом.
Звідти лилася не темрява, а щось гірше — порожнеча, що поглинала саме світло.
Вітер зірвався в крик.
Таяріон схопила Еліру за руку:
— Ми мусимо вийти, поки шлях не замкнувся!

Вони вибігли з фортеці, і за їхніми спинами небо згорнулося, немов тканина, втягуючи в себе зорі.
Коли все стихло, на місці фортеці лишилося лише поле з чорного скла.

Еліра стояла, не відчуваючи тіла.
Даріон доторкнувся до її плеча.
— Що це було?
Вона відповіла тихо:
— Світ починає ламатися. І це тільки початок.

Таяріон глянула на обрій, де з-під снігу піднімався дим.
— Врата прокидаються.

А в іншому світі, де час ще стояв нерухомо, хтось відкрив очі.
Жінка у темному плащі, з очима, що світилися сріблом.
Вона усміхнулася.
— Нарешті, Серцевосяйна прокинулась.

Після вибуху світло згасло.
Довгий час було чути лише вітер — глухий, м’який, як дихання сплячого світу.
Еліра лежала серед уламків чорного скла, поруч — Даріон, який ще не прийшов до тями.
Таяріон стояла неподалік, тримаючись за меч, що вбирав у себе залишки сяйва.

— Ми вийшли? — прошепотіла Еліра.
Таяріон повільно кивнула.
— Так. Але фортеця не зникла. Вона просто… віддзеркалилась.

Еліра озирнулася.
Світ навколо був інакший:
дерева — без листя, але світилися срібними жилами;
небо — ні денне, ні нічне;
а земля — дзеркальна, мов покрита тонким шаром води.

— Це не місце, — сказала Таяріон. — Це відлуння.
— Відлуння чого?
— Нашого страху. І того, що ми втратили.

Даріон підвівся, обтрушуючи уламки скла з плечей.
— Якщо це відлуння, то як звідси вийти?
Таяріон подивилася на нього спокійно.
— Відлуння не має виходу. Його треба прожити.

Еліра зітхнула.
— Значить, ми знову в пастці.

Таяріон не відповіла. Вона дивилася вдалечінь, де горизонт повільно розпливався.
І раптом сказала:
— Ти бачиш це?

Еліра придивилася — на обрії щось рухалося.
Темні постаті, що йшли без звуку. Їхні тіла здавалися прозорими, а обличчя — невидимими.
— Хто вони?
— Спогади тих, хто загинув під час Великого Розлому, — відповіла Таяріон. — Тепер вони блукають поміж світами. І шукають тепло.

Даріон вихопив меч.
— Якщо підійдуть ближче — я…
— Ні! — крикнула Еліра. — Не руш!

Вона зробила крок уперед, і повітря навколо неї загусло.
Постаті зупинилися.
І раптом одна з них нахилилася до неї.
Голос — ніби подих — пролунав у голові: