Глава 8. Врата Серця

Сніг ставав густішим, вітер — сильнішим.
Еліра ледве розрізняла обриси Даріона попереду — лише темна постать, що пробивалася крізь хуртовину.
Їхній шлях тривав третю ніч без відпочинку.
І все ж вона знала: вони близько.

Відчуття кликало її. Серце билося в такт гулу землі.
Десь під нею, на глибині, щось дихало.

Коли буря стихла, перед ними розсунулися скелі, відкриваючи долину.
На її центрі стояло серце з каменю — велетенська куля, розтріскана від часу, з якої виходили темні жили. Вони пульсували, мов судини живої істоти.

— Це воно, — прошепотіла Еліра. — Врата Серця.

Даріон мовчав. Його тіні ворушилися, немов щось у них прокидалося теж.
— Тут… надто багато магії. Вона заражена.

Еліра торкнулася каменю. Поверхня була гарячою, як вугілля.
Усередині чулося биття — рівне, спокійне.
тук… тук… тук…

І тоді голос. Той самий, який приходив у снах, тепер прозвучав просто в її вухах:
«Ти прийшла. Нарешті. Відчини мене.»

— Ні, — прошепотіла вона. — Я не можу.

«Ти вже почала, Еліро. Кожен твій подих — це тріщина в замку.»

Даріон підійшов ближче, обережно обійняв її за плечі.
— Не слухай. Це не твої думки.
— Це… частина мене, — сказала вона тихо. — Або того, чим я маю стати.

Він глянув їй у очі — і вперше в них блиснув страх.
— Якщо ці Врата відкриються, світ впаде.
— Якщо не відкриються, світ просто згасне, — відповіла Еліра. — І магія зникне назавжди.

Земля під ногами раптом здригнулася.
З глибин Серця почала вириватися темна рідина — густа, мов смола, але сяюча.
Вона здіймалася у повітря, збираючись у фігуру.
Очі — два чорних сонця. Голос — як буря, що говорить людськими словами.

— Дитя світла… і носій тіні…
— Ви двоє — те, що залишилося від рівноваги.

Даріон вихопив меч, але істота лише нахилила голову.
— Мені не потрібна смерть. Лише двері. Вона — ключ.

Еліра зробила крок уперед.
— Якщо я ключ, то я вирішую, кого впускати.

Темрява розсміялася.
— Ти не вирішуєш, Еліро. Ти — частина замку.

Світло раптом вирвалося з її грудей — не її волею, а силою Серця. Вона закричала, падаючи на коліна.
Даріон кинувся до неї, але чорна рука виросла з тіні й відкинула його вбік.

— Вона відчиняє нас… — прошепотіло чудовисько.

І тоді, серед хаосу, сталося щось неочікуване.
Зі сходу, крізь бурю, спалахнув золотий вогонь — і з’явилася жінка у плащі з пер, із мечем, що світився білим полум’ям.

— Назад, створіння! — її голос був сильний і ясний.

Вона вдарила мечем по землі — і тінь розлетілася, зойкнувши, як поранене море.

Еліра відчула, як Серце затихає, знову завмирає.
Жінка підійшла до неї, глянувши прямо в очі.

— Ти — спадкоємиця Світла. І занадто близько до Порожнечі.
— Хто ти? — ледве вимовила Еліра.
— Таяріон, Страж Врат. І тепер ти — моя відповідальність.

Даріон, підводячись, спитав крізь зуби:
— Страж Врат мали загинути.
— Ми всі мали, — відповіла жінка. — Але деякі речі смерть не приймає.

Еліра підвелася, все ще відчуваючи, як у грудях тремтить биття Серця.
— Воно прокинулося. Його не зупинити.
Таяріон кивнула. — Тому ми мусимо навчити тебе, як його стримати. Поки воно не вирішило зжерти тебе зсередини.

Даріон глянув на Еліру — і в його очах тепер не було злості, лише тихий відчай.
— Отже, знову все починається.

А в глибині Врат, у тиші, де темрява стиха шепотіла сама собі, щось сміялося.
Серце зробило ще один удар.
тук.

І світ знову завмер у передчутті.

Буря минула, але спокою не принесла.
Після бою все довкола ніби заніміло. Сніг лежав чорними плямами — спаленими, змішаними з попелом темряви, яку розрубала Таяріон.
Небо тремтіло, як натягнута струна, і здавалося, що саме повітря втратило колір.

Еліра сиділа на землі, тримаючи долоню на грудях.
Під шкірою ще відчувалося биття — не її власне. Воно йшло глибше, старше, ніж вона могла збагнути.

Таяріон стояла неподалік, спостерігаючи.
Її обличчя було спокійним, але в очах — сум і тінь страху.
— Ти чуєш його, — сказала вона. Не питала — констатувала.
Еліра кивнула.
— Він говорить навіть коли я мовчу. Кличе мене… по імені.

— Це значить, що Серце вже прийняло тебе, — відповіла Таяріон. — Воно не знає слів “випадково” чи “помилка”. Якщо воно тебе обрало, то тільки для того, щоб вижити через тебе.

Даріон, який мовчки стояв осторонь, нарешті заговорив:
— Ти кажеш — вижити? Воно ж давно мертве.

Таяріон повільно глянула на нього.
— Ти з тіні, Даріоне. Ти маєш знати: нічого, що було створене магією, не помирає повністю. Серце — це не артефакт. Це жива воля світу. Але вона зіпсована тим, що в ньому спали.

— Порожнечею, — прошепотіла Еліра.

Таяріон кивнула. — Саме так. Порожнеча — не зло. Це лише пам’ять про все, що світ колись втратив. Проблема в тому, що вона хоче повернути втрачене, навіть якщо для цього доведеться знищити теперішнє.

Еліра піднялася.
— Якщо я його носій, що тоді буде зі мною?

Таяріон не одразу відповіла.
— Поки ти жива — Серце спить. Але що ближче ми підходимо до справжньої причини його пробудження, то більше воно почне використовувати твою силу. Ти — його провідник, а не володар.

— Отже, я просто посудина? — гірко усміхнулася Еліра.
Даріон ступив ближче. — Не слухай її. Ти — не Серце. Ти — Еліра. І тільки ти вирішуєш, що з цим робити.

Таяріон перевела погляд на нього.
— Говориш, наче знаєш, що значить бути створеним магією.

Його очі спалахнули тінню.
— Я знаю. Бо я — наслідок її помилки.

Між ними на мить зависла тиша — гостра, як лезо.
Еліра дивилася на них обох і відчувала, як між ними росте напруга. Дві сили, дві правди — світло й тінь — не могли довго існувати поруч без зіткнення.