Глава 7 — “Арк’Ален. Тиша, що пам’ятає”

Три дні вони йшли без відпочинку.
Під ногами тріщала земля, що втратила свою силу, повітря пахло попелом і пилом, а небо лишалося неприродно тьмяним.

Еліра відчувала, що хтось спостерігає. Не очима, а магічним відлунням, яке тягнулося за ними, як шлейф диму.

— Вони вже знають, де ми, — сказала вона.
Даріон кивнув. — Орден не пробачає тих, хто торкається забороненого.

— Забороненого… — повторила вона. — А хто вирішив, що саме заборонено?
— Ті, хто колись зруйнував світ, аби створити його наново, — відповів він. — І, можливо, тепер вони бояться, що історія повториться.

На четвертий день вони дісталися до гірського проходу. Там, між скель, лежали руїни Арк’Алену — колишньої столиці магів, які колись створили рівновагу стихій.
Тепер від міста залишилися лише уламки башт, обгорілі плити, і спокій, який здавався надто глибоким, щоб бути природним.

— Кажуть, тут колись зупинився сам час, — тихо промовив Даріон. — Після того, як Перші зникли.
— Може, він і досі стоїть, — відповіла Еліра, ступаючи вперед.

Кожен її крок луною відгукувався в руїнах.
Повітря гуділо. Магія тут жила — стара, повільна, але жива.

Вони пройшли через головну арку — її колони були вкриті древніми рунами, схожими на ті, що Еліра бачила в обсерваторії.
Вона торкнулася їх, і знову відчула той самий пульс.

— Вона тут, — сказала вона. — Відчуваю її присутність.
— Ця “вона” — твоя богиня? — з іронією спитав Даріон.

Еліра не відповіла. Її погляд був зосереджений. У голові звучали голоси — тихі, як відлуння спогадів.

“Ти принесла нам світло.”
“І ти забрала його.”
“Ти — початок і кінець.”

Вона схопилася за голову, зойкнувши. Даріон підбіг, обійняв її, утримуючи, поки хвиля енергії не вщухла.

— Вони говорять зі мною… старі душі цього місця. Вони пам’ятають її. І… мене.

— Це лише спогади магії, — намагався заспокоїти він.
— Ні, — її голос став твердішим. — Вони знають, що я — її відлуння.

Коли сутінки впали на руїни, вони розпалили вогонь серед уламків старої зали.
Еліра сиділа навпроти, дивлячись у полум’я.
— Знаєш, що найстрашніше? — сказала вона. — Я починаю розуміти її думки.
— Її?
— Ту, кого я пробудила. Богиню.

Даріон не відвів погляду.
— І що вона думає?

Еліра вдихнула, ніби боялася сказати вголос:
— Що світло і темрява ніколи не були ворогами. Що ми — помилка. Люди. Ми спотворили їхню єдність, намагаючись розділити.

Даріон замовк. Його погляд потемнів.
— Якщо це правда…
— То Орден не охороняє рівновагу, — перебила вона. — Він її руйнує.

Десь у тіні зали щось зашелестіло.
Даріон миттю встав, витягнув клинок, і лезо спалахнуло м’яким світлом.

Із темряви вийшла постать — висока, закутана в чорний плащ із срібними нитками. Обличчя приховане під каптуром, але голос — спокійний, глибокий.

— Ви нарешті прийшли, — промовив незнайомець. — Дитя кришталевого серця… і зраджений воїн.

Даріон напружився.
— Хто ти?
— Той, хто пам’ятає, — відповів він. — І той, хто знає, що прийде час, коли серце світу знову заб’ється.

Еліра відчула, як земля під ногами здригнулася. Її погляд зустрівся з його — і вона побачила: замість очей у нього сяяли кристали.

— Ти… не людина, — прошепотіла вона.

Він зняв каптур. Його обличчя було створене з каменю й світла, а голос — як ехо з минулого.

— Я — хранитель пам’яті Арк’Алену. І ти, Еліро, несеш у собі те, що ми втратили.

Даріон зробив крок уперед.
— Що саме?

Хранитель подивився на неї.
— Кристальне серце. Справжнє. Те, з чого почалася магія. І якщо воно прокинулося в тобі… рівновага приречена на зміну.

Світло раптом спалахнуло довкола, і руїни ожили — стародавні символи засвітилися на стінах, у небі промайнули примарні зорі.

Еліра стояла серед них, а в повітрі пролунало одне слово, чітке, як удар меча:

— Пробудження.

Світло з кристалів ставало дедалі яскравішим, поки все навколо не зникло.
Еліра заплющила очі — і коли відкрила, стояла вже не серед руїн, а посеред безмежного сяйва.
Даріон був поруч, але його голос долинав здалеку, приглушений.

— Що… це місце?..

— Це не місце, — озвався голос Хранителя, що лунав усюди й ніде. — Це пам’ять світу.

Світло навколо почало змінюватися. Воно переливалося, формуючи обриси — людей, істот, небеса, що народжувалися зі світла і тіні.

Перед ними поставла постать — та сама жінка, яку Еліра бачила у видінні. Її очі сяяли, немов у них відбивалося все створіння.

— Вона, — прошепотіла Еліра.

Хранитель кивнув.
— Ми називали її Селеста А’Мір. Перша, хто торкнулася порожнечі й створила життя з рівноваги світла та тіні.

Даріон дивився на неї мовчки, вражений.
— Богиня світу…

— Не богиня, — виправив Хранитель. — Її такими назвали люди. Вона була першою, хто зрозумів, що сила не має бути стороною. Вона просто є.

Світло довкола змінилося знову — показуючи, як світ народжується.
Океани з темряви, небо з іскор світла, істоти з диму й води.
А потім — люди. Слабкі, але амбітні.

— Вона дала їм частку себе, — продовжив Хранитель. — Її кров стала магією. Її серце — джерелом усього. Ми називали його Кристальним Серцем.

— А потім? — запитала Еліра.

Хранитель опустив голову.
— Потім люди злякалися. Бо зрозуміли, що її сила безмежна, і що вони — лише уламки її світла. Вони створили Орден, щоб “захиститися” від неї.

— Вони зрадили її, — тихо промовила Еліра.

— Так. Вони вирвали Серце з її грудей, спробували розділити світло й тінь, щоб зробити магію керованою. Але рівновага не терпить поділу. І тоді стався Розлом.

Картина перед ними спалахнула: світ палав.
Океани кипіли, небо тріскалося, гори падали.
А в центрі стояла Селеста — її тіло розпадалося на світло і попіл, але голос лунав крізь хаос: