Глава 6. Порожнеча всередині

Еліра прокинулася від запаху попелу. Повітря було густе, важке, і крізь повіки пробивалося дивне світло — не біле, а срібно-чорне.

Вона повільно розплющила очі. Над нею висів купол Ордену, тріснутий, із прожилками темряви, що пульсували, мов живі. На підлозі — обпалені символи, уламки кришталевих колон і плями світла, що тепер мерехтіли слабко, наче вмираючи.

— Ти прокинулася, — почувся голос Даріона.

Він сидів поруч, спершись спиною об стіну, його плащ був розірваний, а на рукаві — сліди кіптяви. В очах — втома й тривога, але також — полегшення.

Еліра спробувала піднятися, але тіло не слухалося.
— Що… сталося?

Даріон глянув на неї.
— Обряд не витримав. Твоя сила розірвала коло. Світло й темрява злилися. І все… вибухнуло.

— А Орден? — прошепотіла вона.

— Вижили. Але тепер вони бояться тебе ще більше, ніж мене.

У дверях з’явилася Ліор. Її колись чиста аура тепер тьмяніла, немов частину її світла щось поглинуло.
— Ти жива, — сказала вона тихо. — Це диво. Але після того, що сталося… Орден не знає, що робити з тобою.

— Я не хотіла цього, — прошепотіла Еліра. — Я не хотіла руйнувати.

Ліор підійшла ближче, торкнулася її чола — і відсмикнула руку, ніби обпеклася.
— У тобі не просто сила. Ти — портал. Коли коло розірвалося, ти стала його центром. І все, що було по той бік, тепер чутиме тебе.

Даріон підвівся, обличчя його напружилось.
— Що ти маєш на увазі?

— Порожнеча тепер знає, де вона. — Ліор кинула короткий погляд на Еліру. — І вона йтиме за нею, доки не отримає ключ повністю.

Вони залишили залу, бо в ній досі бриніли відлуння енергії. Зовні, на світанку, місто здавалося іншим. Над куполами пливли темні хмари, а кришталеві мости втратили колір.

— Вони кажуть, що я — провісниця кінця, — гірко сказала Еліра.

Даріон глянув на неї.
— Нехай кажуть. Ми знайдемо спосіб це змінити.

Вона зупинилася.
— А якщо це правда? Якщо все, що я роблю, лише прискорює кінець?

Він підійшов ближче, його рука торкнулася її щоки — обережно, ніби боявся, що вона розсиплеться на світло й попіл.
— Тоді я йтиму з тобою до останнього. Навіть якщо кінець — це ми.

Коли вони повернулися до внутрішнього двору, їх уже чекали. Арденн стояв у колі старших магів. Його меч світився холодно й рівно — тепер це було не світло, а крига.

— Еліро, — промовив він рівно. — Рада Ордена ухвалила рішення. Ти маєш залишити Кардем до заходу сонця.

Даріон зробив крок уперед:
— Вона не винна!

— І все ж через неї печаті ослабли, — перебив його Арденн. — Її присутність — загроза для всієї рівноваги.

— Якщо вона піде сама, Порожнеча знайде її швидше, — сказала Ліор. — Вона потребує захисту.

— Захисту? — у голосі Арденна прозвучала гірка іронія. — Від чого? Від себе?

Еліра підняла голову. Її очі блищали — у них перепліталися два кольори: світло й темрява, срібло й чорне полум’я.
— Не потрібно захищати мене. Якщо я — ключ, то я сама знайду двері.

Вона розвернулася й пішла, не чекаючи згоди.

Даріон рушив за нею, але на мить зупинився біля Ліор.
— Скажи їй, що вона не одна, — прошепотала та. — І що якщо світ захитається — я виберу її, а не Орден.

Він кивнув і пішов у слід Елірі.

Коли вони вийшли за ворота Кардему, над горами зійшло сонце. Але воно було іншим — у його світлі тепер виднілися темні спіралі, мов тріщини у небі.

Еліра дивилася вперед, де починалася долина.
— Ти відчуваєш це? — спитала вона.

— Так, — відповів Даріон. — Світ змінюється. І все почалося з тебе.

Вона сумно усміхнулася.
— Тоді, мабуть, настав час дізнатися, ким я була… до того, як світ вирішив зробити мене загрозою.

Даріон кивнув.
— Ми знайдемо істину. І якщо доведеться — перепишемо саму долю.

За їхніми спинами Кардем ще світився останніми відблисками світла, але на обрії вже здіймалися тіні — рухливі, живі, голодні.
Порожнеча знала, де шукати свій ключ.

Вітер у долині був крижаний і пахнув попелом. Еліра й Даріон ішли мовчки, ступаючи по камінню, що колись було дорогою. Світ довкола змінився — навіть повітря ніби стало важчим.

Дерева на узбіччях виглядали мертвими, та коли вітер торкався їхніх гілок, вони видавали низький гул — не природний, а магічний.

— Природа починає резонувати, — сказав Даріон, нахилившись, щоб торкнутися землі. Його пальці освітилися слабким синім сяйвом. — Потоки енергії зміщуються.
— Через мене? — запитала Еліра.
— Через те, що Порожнеча вже відчуває твоє серце, — відповів він. — І все навколо відповідає на твій ритм.

Еліра мовчала. Усередині неї вирувало щось дивне: холод і жар, порожнеча і світло, бажання й страх — усе змішалося.

Коли вони зупинилися біля старого мосту, вона побачила у воді своє відображення.
Очі. Дві стихії в одному погляді — світло, що блищало, й темрява, що ковзала по зіницях, немов тінь, що не відступає.

— Я стаю схожою на них, — прошепотіла вона. — На тих, кого Орден знищував.
— Ні, — твердо сказав Даріон. — Ти не така.
— А якщо помиляєшся? — її голос здригнувся. — Якщо я — не ключ до спасіння, а ключ до кінця?

Він зупинився поруч, узяв її за руку.
— Я бачив темряву. Я знав, як вона спокушає. Але в тобі — інше. Ти не відкидаєш світло. Ти намагаєшся зрозуміти його межі.

Еліра підняла погляд.
— І що, якщо світло саме й є обманом? Якщо все, що ми називали добром, лише спосіб тримати нас у страху перед власною силою?

Даріон мовчав. Його погляд став твердим, але в глибині блиснула іскорка поваги — до її слів, до її мужності.

— Можливо, — відповів він тихо. — Але якщо так — то, може, настав час створити новий баланс.

Надвечір вони дісталися покинутої обсерваторії — древньої вежі, що колись належала зоряним чародіям. Її купол був розбитий, проте всередині ще тремтіли кристали, що вловлювали світло навіть крізь темряву.