Глава 5. Орден Світла

Ранок зустрів їх крижаним вітром і тонким снігом, що падав крізь світло. Руїни лишилися позаду — кам’яні зали, тепер мертві й мовчазні. Еліра озирнулася востаннє, і в її серці щось защеміло.
— Вони знову прокинуться, — прошепотіла вона.

Даріон, ідучи поруч, не глянув назад.
— Так. Але вже не за нами.

Вони рухалися вузькою стежкою, що петляла між гір. Тіні від скель були довгі й холодні, а попереду, за перевалом, темнів обрій, у якому блищало щось схоже на купол світла.

— Це… місто? — запитала Еліра.

— Кардем, — відповів Даріон. — Місце, де ще живе Орден Світла. Якщо хтось і знає, як закрити Двері Порожнечі — то вони.

Він замовк, і в його голосі чулося небажання.
— Але я не певен, що вони захочуть допомогти мені.

До міста вони дісталися під вечір. Кардем височів на скелях, немов виріс із самого каменю. Його вежі сяяли кришталем, а по мурах текли живі лінії світла — це не була ілюзія, а справжня магія, що пульсувала, мов серце.

Біля воріт стояли двоє: чоловік із білим плащем і мечем, який світився, мов день, і дівчина з темно-золотим волоссям, у руках якої горів м’який вогонь.

— Зупиніться! — крикнув воїн. — Назвіться, мандрівники.

Даріон підняв руки.
— Ми шукаємо притулок. Я — Даріон, колишній учень Архімага Селвера. Це Еліра.

Дівчина біля воріт насторожено звела брови.
— Даріон? Той самий, хто зник під час війни Тіней?

— Той самий, — коротко відповів він.

Воїн напружився.
— Кажуть, ти зрадив Орден і відкрив брами темряві.

Еліра різко ступила вперед:
— Це неправда! Якби не він, я б не вижила!

Вона навіть не помітила, як її світло вирвалося назовні, освітивши простір.
Дівчина біля воріт опустила вогонь на долоні й тихо сказала:
— Досить. Якщо вони говорять правду, ми побачимо. Їх можна перевірити.

— Ліор, ти не можеш... — почав воїн, але вона зупинила його одним поглядом.

— Я — можу.

Їх привели у двір під склепінням кришталевих арок. Повітря там було тепле й чисте, і магічне світло тремтіло під ногами, немов живе. Ліор доторкнулася пальцями до Еліриної руки — і її очі на мить засяяли.

— Вона чиста, — сказала вона спокійно. — У ній є слід Порожнечі, але не зла.

Воїн, якого звали Арденн, глянув на Даріона з підозрою.
— А він?

Ліор довго дивилася на нього, потім тихо відповіла:
— Він тримає в собі тінь. Але ця тінь не слухає Порожнечу — вона слухає її.

Еліра здригнулася.
— Мене?..

— Так, — усміхнулася Ліор. — Ваші енергії злиті. Як дві частини одного джерела.

Даріон відвів погляд.
— І саме це — небезпека.

Пізніше того ж вечора, коли сонце сховалося за вершинами, Еліра сиділа біля вікна у відведеній їй келії. Кришталеве місто під нею дихало світлом, але в глибині вона все ще відчувала шепіт — ледве чутний, мов поклик через сон:

«Ключ… ти ближче…»

Вона злякалася, але водночас не могла відірватися від цього відчуття. Їй здавалося, що Порожнеча кличе її не для знищення — а для правди.

Двері відчинилися, і на порозі з’явився Даріон.
— Ти чула його, правда?

Еліра кивнула.
— Він не мовчить. Навіть тут.

Даріон підійшов ближче, його обличчя було серйозним, але м’яким.
— Це значить, що він стежить за нами. Ми маємо знайти спосіб відрізати його від тебе, поки не пізно.

— А якщо це не просто голос? — прошепотіла Еліра. — А частина мене?

Він замовк. Потім тихо, майже болісно, відповів:
— Тоді, можливо, єдиний спосіб урятувати тебе — навчитися приймати і його, і себе.

Їхні погляди зустрілися. І вперше, серед світла й спокою міста, між ними народилася не лише магічна, а справжня людська близькість.

А далеко, за межами Кардему, в горах, де темрява не розсіювалася навіть удень, відкривалися старі тріщини у світі. Із них просочувався дим Порожнечі — повільний, але невблаганний.

Ніч у Кардемі була сповнена сяйва. Зірки над куполами здавалися ближчими, ніж будь-де, — настільки близькими, що здавалося, ніби вони чують молитви магів.
Та внизу, під їхнім холодним світлом, не все було спокійно.

Еліра прокинулася від тихого дзвону. Він лунав ніби всередині неї.
На її долонях світилися тонкі лінії — сріблясті, живі, схожі на коріння дерева, що розростається шкірою.

Вона підвелася, торкнулася світла, і воно зникло, але шепіт у голові не замовк.
«Вони спостерігають. Вони бояться тебе…»

Еліра стиснула кулаки.
— Замовкни.

— З ким ти говориш? — пролунав голос Даріона з тіні.

Він стояв біля стіни, спершись на кам’яний виступ. Його очі в напівтемряві світилися ледь помітним відблиском — то не був відбиток світла, то було щось, що жило всередині нього.

— Я думала, ти спиш, — сказала вона.

— Я не сплю, коли поруч ти. — Він зітхнув і вийшов на світло. — Орден не довіряє нам. Арденн уже питав Ліор, чи не варто нас ізолювати до ранку.

— А ти? — тихо спитала Еліра. — Довіряєш їм?

Даріон на мить замовк.
— Колись я був одним із них. Ми вірили, що магія — це служіння світлу. Але потім Орден розколовся. Світло стало зброєю. І я… пішов.

Еліра відчула, що в його голосі звучить біль — старий, майже забутий.
— Через що?

— Через те, що вони боялися того самого, що бачу зараз у тобі. Сили, яка не має кордонів.

Вони спустилися до головного залу, де зібралися члени Ордена.
Серед них стояла Ліор — її очі світилися, а навколо долонь кружляли іскри золотого світла. Біля неї — Арденн, із мечем, у якому переливалася зоряна сталь.

— Ми перевірили вас, — почала Ліор спокійно. — І наші джерела кажуть: Порожнеча прокинулася не сама. Хтось відкрив їй шлях.

— І ви думаєте, що це я, — тихо сказав Даріон.

— Ми знаємо, що саме ти мав доступ до рун Забуття, — різко кинув Арденн. — Тільки через тебе печатка могла ослабнути.