Глава 4. Серце Порожнечі

Рев Хранителя знову розтяв повітря — не просто звук, а хвиля сили, що пробігла стінами, змусивши мозаїку вібрувати. Пил злетів угору, і на мить усе вкрила темрява, настільки густа, що навіть світло Еліри тьмяніло.

Коли темрява розступилася, він стояв перед ними.
Величезна постать, зібрана зі шматків каменю, тіні й стародавніх кісток. Його очі горіли червоним полум’ям, а навколо тіла клубився дим, у якому блимали уламки руїн — ніби сам світ ламався під його кроками.

Даріон ступив уперед.
— Відступи, створіння, — його голос луною покотився залом. — Їй не належить цей тягар.

Хранитель засміявся — глухо, так, що вібрації пройшли крізь груди.
— Ти говориш, наче не знаєш, хто вона…

Еліра стояла позаду, стискаючи руки, в яких світло блимало, не слухаючись. Вона відчувала, як із глибини Порожнечі щось спостерігає — холодне, всезнаюче, вічне.

Даріон зробив крок ближче, тіні обплели його меч.
— Вона не твоя.

— Вона — ключ, — пролунало відразу з багатьох сторін, голосом, що здавався тисячами голосів. — І ти, Тінь, це знаєш.

Еліра здригнулася.
— Тінь?..

Даріон не відповів. Лише стиснув клинок, і навколо нього згусла темрява, така щільна, що навіть світло Еліри не могло її пробити.

Хранитель підняв руку, і земля розкололася. З безодні вискочили тіні — уламки душ, що служили йому. Вони метнулися до Еліри, але Даріон встиг — його клинок рухався, наче живий, залишаючи за собою чорні спалахи, які знищували кожну тінь.

— Даріоне! — крикнула Еліра. — Їх занадто багато!

— Тоді не стримуйся, — сказав він, навіть не озирнувшись. — Ти не просто маг світла. Ти — той, хто може зцілювати навіть пітьму.

Його слова відгукнулися в її грудях. Еліра закрила очі, вдихнула — і вперше не боялася того, що в ній є. Її світло вибухнуло, яскраве, сліпуче, наповнене життям. Воно злилося з тінями Даріона, утворюючи в центрі зали сяйво, схоже на зорю.

Хранитель заревів, відступаючи. Його форма почала розпадатися, але з рани, яку лишив меч Даріона, вирвалося щось темніше — потік чорного полум’я.

«Ти не зупиниш те, що вже пробуджене!»

Вогонь вдарив у вівтар, і Двері Порожнечі зреагували — чорна безодня почала розширюватися, втягуючи все навколо.

Даріон кинувся до Еліри, обійняв її й закричав:
— Не дай їм тебе взяти! Зосередься на світлі — але не відкидай темряву! Прийми її, бо без неї ти не зможеш закрити двері!

Її очі засвітилися білим. Світло й тінь, два потоки, сплелися в ній в єдине коло. Вона підняла руки — і вдарила магією просто в серце Хранителя.

Вибух.
Світ на мить занімів.

Коли пил розвіявся, чудовисько зникло. Лише чорний символ тлів на камені, а вівтар затих, його сяйво згасло, немов нічого не було.

Даріон стояв поруч, важко дихаючи. Його тіні розтанули, залишивши тільки людину — виснажену, але живу.
Еліра торкнулася його плеча.
— Ти сказав, що я не просто маг світла… Що ти мав на увазі?

Він глянув на неї довго, мов зважуючи, чи готова вона почути правду.
— Бо ти — спадкоємиця Кристального Серця. А це значить… твоя душа створена з того самого світла, що колись закувало Порожнечу.

Еліра завмерла.
Її світло всередині спалахнуло болем — немов відгукнулося на стародавнє ім’я.

А десь у глибині вівтаря, невидимо для них, залишився ледь чутний шепіт:
«Ключ знайдено. Час відкриття близький…»

Повітря пахло попелом і каменем.
Світло Еліри ще тремтіло на її шкірі, мов тліюче золото. Даріон стояв поруч, спершись на меч, тіні навколо нього вже не слухалися — вони поверталися до глибини, з якої прийшли.

— Ти в безпеці? — його голос був хрипкий, наче він говорив після сотень криків.

Еліра кивнула, хоча руки все ще тремтіли.
— Я… думаю, так. Але всередині мене щось змінилося. Наче частина того, що я стримувала, прокинулась.

Даріон дивився на неї довго. Потім тихо сказав:
— Бо ти торкнулася Порожнечі. І вона торкнулася тебе.

Він підійшов до вівтаря, що вже згас. Доторкнувся до обгорілої поверхні, і з його пальців піднявся слабкий димок.
— Символ не зник. Він просто спить. Це значить, що двері не закриті — лише притишені твоєю магією.

Еліра зробила крок уперед.
— То все це було дарма?

— Ні, — Даріон обернувся до неї. — Ти врятувала нас обох. І, можливо, світ на деякий час.

Його погляд став м’якшим, але в глибині очей світилася тривога.

Вона нахилилася до нього.
— Розкажи мені правду. Хто ти, Даріоне?

Він мовчав. Лише стиснув пальці на руків’ї меча, ніби шукав там відповідь.
— Колись, давно… я був серед тих, хто створював печаті. Ми хотіли втримати Порожнечу, не допустити, щоб вона проковтнула світи. Але одного дня я… — він зупинився, ковтнув повітря, — я зробив помилку.

— Яку?

— Я дозволив тіням увійти в мене, щоб зрозуміти їхню природу. Щоб керувати ними. Але Порожнеча не підкоряється. Вона просто чекає. І тепер я — її уламок, такий самий, як ті сторожі, яких ми бачили.

Еліра завмерла.
— Ти… її частина?

— Я — нею був. І досі не знаю, чи повністю вирвався.

Вона мовчки підійшла ближче. Її світло торкнулося його грудей, і Даріон здригнувся — але не від болю, а від тепла.
— Ти — не чудовисько, — сказала вона тихо. — Ти борешся з тим, що в тобі є. Це більше, ніж робили більшість із тих, хто вважав себе чистими.

Його очі вперше м’яко усміхнулися.
— А ти, здається, не така безневинна, як хочеш виглядати.

Еліра зніяковіла, але посміхнулася у відповідь.
— Можливо. Але без тебе я б уже давно загубилася у цій темряві.

На мить між ними запанувала тиша — така глибока, що навіть каміння, здавалось, затримало дихання.

Потім Даріон прошепотів:
— Нам треба піти. Якщо я правий, Порожнеча відчула тебе. І тепер вона не зупиниться, доки не поверне свій ключ.