Глава 3. Хранитель Порожнечі

Земля здригалася під ногами, коли вони наближалися до великого залу. Стелі там майже не було видно — лише тьма, що звисала, мов хмари. Кристали на стінах гасли один за одним, немов їхнє світло боялося залишатися у цьому місці.

І тоді він з’явився.

Хранитель Порожнечі.

Чудовисько не мало сталої форми. Його тіло складалося з уламків кісток і каменю, з’єднаних чорним димом, що стікав, немов рідина. Множинні очі горіли фіолетовим вогнем, у кожному світилася ненависть, голод і щось первісне, що не мало назви у людській мові. Його крик був гучнішим за грім — він рвав небо й камінь, але найбільше рвав душу.

Еліра впала на коліна, притиснувши руки до вух. Її серце калатало так сильно, що вона боялася — воно вирветься назовні. Магія сама вирувала у венах, намагаючись прорватися.

— Еліро! — Даріон схопив її за плечі, змусив підняти голову. — Дивись тільки на мене!

Її погляд зустрівся з його темними очима. Там не було страху — лише зосередженість і холодна рішучість. Цього вистачило, щоб вона вдихнула глибше й опанувала себе.

Чудовисько рушило. Кожен його крок тряс стіни, сипав камінь зі стелі.

Даріон вивів перед собою тіні, що перетворилися на довгі списи. Він кинув їх у монстра, але ті розчинилися у диму, лишивши лише невеликі тріщини на його кістяних уламках.

— Воно невразливе! — вигукнула Еліра.

— Ні, — Даріон ковзнув тінями по підлозі, відволікаючи чудовисько. — Його можна поранити, але не силою поодинці. Спробуй світлом!

Еліра підняла руки, і з них вирвався промінь чистої енергії. Він пробив одне з численних очей. Хранитель завив так, що арки над ними потріскали, а магія навколо вибухнула новими потоками.

Її відкинуло назад, але Даріон устиг підхопити. Його руки обійняли її за талію, холодні від тіней, але надійні.

— Тримайся, — прошепотів він. — Разом ми витримаємо.

Чудовисько підняло одну з кістлявих лап і вдарило по підлозі. Тріщини розійшлися в усі боки, і з них почала вириватися чорна рідина, схожа на смолу. Вона затікала у все, чого торкалася, і камінь танув, мов віск.

Даріон кинув тіні, утворюючи бар’єр, але смола роз’їдала його.
— Він руйнує все, чого торкається…

— То нам треба вдарити сильніше! — Еліра підняла руки, створюючи сферу світла.

Даріон накрив її своїми руками зверху.
— Разом.

Світло й тінь зіткнулися, але замість того, щоб знищити одне одного, вони переплелися. Сфера стала сріблясто-чорною, пульсуючи, мов серце. І коли вони вивільнили її, хвиля енергії збила Хранителя з ніг.

Його рев заповнив зал, стеля затремтіла, обсипаючи їх уламками каменю.

Еліра важко дихала, поглядаючи на їхні переплетені руки. Її долоня світилася золотим, його — чорним, і разом вони творили щось нове.
— Як це можливо?..

Даріон на мить замовк, потім промовив:
— Це проти природи. Але ми зробили це.

Хранитель піднявся знову. Його тіло почало розширюватися, утворюючи крила з тіні й диму. Його очі палали яскравіше, а крик змусив усі кристали на стінах розсипатися в порох.

Він ударив крилом, і хвиля темряви накрила їх.

Даріон встиг відштовхнути Еліру, але сам полетів у бік стіни, врізавшись так сильно, що камінь тріснув. Еліра закричала, її магія вибухнула безконтрольно. Потоки світла прорізали темряву, відкинувши Хранителя назад.

Вона кинулася до Даріона. Той важко дихав, на губах була кров, але очі залишалися спокійними.
— Я сказав же, не відпущу тебе… — прошепотів він із хрипом.

Еліра торкнулася його руки, і їхня магія знову переплелася, ніби відповідала на обіцянку.

Але чудовисько не відступало. Його форма ще більше викривилася, тепер нагадуючи гігантського змія з тисячами очей, що дивилися одночасно у всі боки.

— Ми не можемо його перемогти… — прошепотіла Еліра.

— Тоді ми маємо вижити, — відповів Даріон, піднімаючись і стискаючи її руку. — Біжимо!

Вони рвонули вузьким коридором, а позаду розносилися удари чудовиська. Стіни руйнувалися, арки падали, підлога тріщала під їхніми ногами.

Темрява переслідувала їх, намагаючись затягти у себе. І тільки дивне сяйво, яке залишалося на їхніх руках після поєднання світла й тіні, розганяло хвилі смоли, дозволяючи бігти далі.

Врешті вони вискочили у бічний прохід, і кам’яні обвали відрізали їм шлях назад. Гуркіт чудовиська ще лунав здалеку, але вже тьмяніше.

Еліра впала на коліна, важко дихаючи.
— Воно не залишить нас… воно відчуло мене…

Даріон сів поруч, торкаючись її плеча. Його голос був тихим, але непохитним:
— Ми знайдемо спосіб. Але ти мусиш довіряти мені, навіть більше, ніж собі.

Її серце калатало, але вона кивнула. Бо вперше відчувала: їхнє життя тепер справді пов’язане однією силою.

У темряві за стіною знову пролунав шепіт. І цього разу Еліра почула його чітко:
«Ти — ключ…»

Коридори здавалися нескінченними. Камінь тріщав, обсипався, і лише кроки Еліри й Даріона луною відбивалися в темряві. Позаду гуркотів рев Хранителя — далекі удари, від яких здригалися стіни, мов від землетрусу.

— Він іде за нами, — прошепотіла Еліра, задихаючись.

— Так, — коротко відповів Даріон. — І зупиниться лише тоді, коли отримає своє.

— А що він хоче?

Він не озирнувся, лише стискав її руку, ведучи вперед.
— Тебе.

Еліра здригнулася від цих слів, і шепіт у голові одразу посилився. Голос став чіткіший, тепер він звучав майже поруч, наче хтось ішов коридором разом із ними.

«Ти — ключ… Ти відкриєш…»

Вона ледь не зупинилася, але Даріон різко потягнув її за собою, немов знав, що зараз вона може піддатися.

Раптом під ногами розчинився камінь. Вузька прірва розкрилася прямо під ними. Даріон штовхнув Еліру вбік, сам ледве встиг ухопитися за виступ. Його тіні розтягнулися, обплітаючи скелі й утримуючи його тіло над безоднею.

— Даріоне! — Еліра кинулася до нього, простягнувши руку. Її світло зібралося на долонях, щоб підсилити хватку.