Глава 2. Шепіт руїн

Повітря у руїнах було густим і наповненим дивним ароматом — суміш стародавнього каменю, кристалічного пилу та чогось невловимого, схожого на запах дощу перед бурею. Еліра зробила кілька кроків уперед і відчула, як кожен подих важчає, немов сам світ тут випробовував її рішучість.

Руїни були величними навіть у своєму занепаді: величезні колони, вкриті тріщинами, сяяли слабким світлом, а під ногами виблискували уламки стародавніх артефактів. Кристали, що проростали з каменю, випромінювали пульсуюче світло, яке нагадувало серцебиття.

— Це місце… живе, — прошепотіла вона.

— І воно пам’ятає, — відповів Даріон, обводячи руїни поглядом. — Колись це було серце об’єднаного світу. Тут зустрічалися маги світла й тіні, перш ніж розділення стало неминучим.

Еліра завмерла. У її світі ніхто не говорив про таке. Їй завжди казали, що Тіньовий світ був створений із хаосу і ніколи не мав зв’язку з Верхнім світом.

— Це… заборонене знання? — обережно спитала вона.

Даріон усміхнувся, але в його очах промайнула тінь.

— У твоєму світі — так. У моєму — це правда.

Вони пройшли далі, і повітря навколо почало змінюватися. З тіней виринали напівпрозорі постаті — духи, схожі на кристалічних метеликів, тільки з темними, майже чорними крилами. Вони кружляли навколо Еліри, їхні крила видавали мелодійне дзижчання, схоже на шепіт.

— Не бійся, — сказав Даріон. — Вони не завдадуть шкоди, якщо ти не покажеш страх.

Еліра простягнула руку, і один із темних метеликів сів їй на долоню. Його крила виблискували, віддзеркалюючи світло її магії. І раптом вона почула голос — слабкий, але виразний:

«Твоє серце світить навіть у тіні…»

Вона здригнулася і відсмикнула руку.

— Ти теж це чув? — запитала вона.

— Ні, — Даріон похитав головою. — Духи говорять лише тим, кого визнають гідним.

Еліра замислилася, але перш ніж вона встигла щось сказати, метелики злетіли у повітря і зникли в темряві.

Раптом земля під ногами затремтіла. У центрі руїн почав підійматися кристалічний обеліск, вкритий давніми символами. Світло від нього стало яскравішим, а повітря — важчим.

— Це Перше Випробування, — сказав Даріон. Його голос був серйозний, але в очах спалахнула цікавість. — Обеліск перевірить твою силу волі. Якщо ти не витримаєш, він зламає тебе.

Еліра відчула, як її магія завирувала всередині, наче сама тягнулася до цього обеліска. Вона зробила крок уперед.

— Зачекай, — Даріон схопив її за зап’ястя. Його дотик був холодним, але водночас дивно заспокійливим. — Якщо ти відчуєш, що втрачаєш контроль — скажи мені. Я… я допоможу.

Її серце стиснулося, і вона ледь не забула, як дихати. Його слова звучали не просто як порада, а як обіцянка. Вона кивнула і відірвалася від нього, хоча її пальці ще відчували холод його руки.

Вона підійшла ближче до обеліска. Символи на ньому ожили, перетворившись на спалахи світла і тіні, які обвили її. Раптом перед її очима постали ілюзії: викладачі, що засуджують її; друзі, які відвертаються; темні голоси, що шепочуть про її слабкість.

Вона відчула, що магія починає вириватися з-під контролю. Серце билося так швидко, що вона не могла вдихнути.

— Еліро! — крикнув Даріон, його голос пробився крізь ілюзії. — Дивися на мене!

Вона підняла голову. Ілюзії намагалися затягнути її, але в центрі темряви вона побачила його — його очі, його погляд, що ніби тримав її на поверхні.

Вона зробила крок уперед і прошепотіла:

— Я не боюся…

Її магія вибухнула сріблястим світлом, розганяючи ілюзії. Обеліск затремтів і засвітився, а потім повільно розчинився, залишивши після себе лише уламки, що сяяли, як зірки.

Тиша заповнила руїни. Еліра стояла, ледве дихаючи, але відчуваючи, що всередині стала сильнішою.

Даріон підійшов до неї і торкнувся плеча.

— Ти зробила це, — сказав він тихо. — Я… пишаюся тобою.

Її серце забилося ще швидше. Вона хотіла щось відповісти, але слова застрягли в горлі. Його погляд був занадто близьким, занадто проникливим, і на мить вона забула, де вони.

Тільки коли легкий вітер пронісся руїнами, вона змогла відвести очі. Але всередині вона знала: їхній зв’язок зміцнів, і це лише початок дороги, яка приведе їх або до перемоги, або до загибелі.

Еліра ще відчувала відгомін сили обеліска, немов його світло залишило відбиток у її душі. Вона важко дихала, намагаючись заспокоїтися, коли Даріон тихо нахилився до неї.

— Ти пройшла те, що не кожен учень Темних Академій здатний витримати, — його голос був тихим, але сповненим поваги. — Можливо, ти навіть не уявляєш, наскільки сильна.

Її щоки запалали від цих слів. Вона швидко відвернулася, вдивляючись у кристали руїн.

— Або наскільки дурна, — тихо сказала вона. — Я ж могла… не вижити.

Даріон ледь усміхнувся, але його усмішка була сумна.
— І все ж ти жива. А це означає, що ти зробила вибір. У Тіньовому світі вибір важить більше, ніж будь-яке пророцтво.

Він відвернувся і рушив уперед, а вона, мов зачарована, пішла за ним.

✦

Далі руїни ставали темнішими. Колони, які раніше сяяли кристалічним світлом, тепер були вкриті чорними тріщинами. З них виривався густий туман, який клубився по підлозі, змушуючи Еліру відчувати, ніби вона йде по холодній воді.

— Що це? — прошепотіла вона.

— Тіні, що залишилися від стародавніх заклять, — відповів Даріон. — Вони не мають власного тіла, але можуть поглинути чужу енергію. Тримайся близько.

І ніби підтверджуючи його слова, з туману почали виринати тіньові створіння. Їхні тіла нагадували вовків, але складалися з чорного диму, в центрі якого сяяли жовті вогники-очі. Вони рухалися безшумно, їхні тіла ковзали по каменю, наче не мали ваги.

Еліра зупинилася, її пальці судомно стиснулися.

— Вони реальні?

— Достатньо реальні, щоб розірвати тебе, якщо не будеш обережною, — його голос був холодний, але його рука непомітно торкнулася її спини, підштовхуючи вперед. — Я поруч.