Розділ 5.3

Деклан вийшов із бару й сів у машину. Кинувши погляд на папірець, який дав йому Коан, він швидко ввів адресу в навігатор.

— Сподіваюся, ти знаєш, що робиш, — пробурмотів він, заводячи двигун.

Машина рушила з місця.

Дорога зайняла близько десяти хвилин. Місто поступово залишалося позаду, а вулиці ставали все тихішими й темнішими. Нарешті навігатор повідомив про прибуття.

Деклан загальмував біля старого мотелю.

Він кілька секунд просто сидів у машині, розглядаючи будівлю. Два поверхи, облуплена фарба, кілька тьмяних ламп над входом і вивіска, на якій половина букв давно перестала світитися.

— Серйозно? — скептично пробурмотів Деклан.

Він вимкнув двигун, забрав папірець і вийшов із машини.

Усередині мотель виглядав не набагато краще. За стійкою реєстрації сидів літній чоловік у светрі, читаючи газету. На стіні за ним висіли ключі від номерів, а поруч монотонно цокав старий годинник.

Деклан підійшов до стійки.

— Добрий вечір. Є вільні номери?

Чоловік повільно відклав газету й подивився на нього поверх окулярів.

— Є. На одну ніч?

— Поки що.

— Одномісний?

— Так.

Чоловік дістав журнал і поклав перед ним ручку.

— Документи.

Деклан мовчки простягнув посвідчення.

Чоловік записав дані, взяв гроші й простягнув йому ключ.

— Номер дванадцять. Перший поверх, праворуч.

Деклан забрав ключ.

— Дякую.

— Сніданок із сьомої до дев’ятої.

Деклан озирнувся на старий зал із кількома пластиковими столами.

— Думаю, обійдуся без нього.

Чоловік лише знизав плечима й знову взявся за газету.

— Як знаєте.

Деклан попрямував до номера.

Кімната виявилася маленькою, але чистою. Ліжко, тумбочка, старий телевізор і невелике вікно з важкими шторами — нічого зайвого. Він кинув ключ на тумбочку й стягнув із себе куртку.

День видався довгим.

Деклан дістав телефон і подивився на час.

— Завтра, — тихо сказав він сам до себе. — Сьогодні я вже нічого не вирішуватиму.

Він прийняв швидкий душ, вимкнув світло й ліг на ліжко.

Кілька хвилин Деклан просто дивився в темну стелю, прокручуючи в голові розмову з Коаном.

«Я спробую тобі допомогти».

Хотілося вірити, що це не була чергова гра.

Деклан заплющив очі.

— Завтра розберемося.

Втома швидко взяла своє. За кілька хвилин він уже спав.