Розділ 5.2

Варто було Деклану підійти до барної стійки й сісти на стілець, як до нього одразу підійшла вродлива барменша з рудим волоссям і яскравими карими очима. На ній були короткий топ і шорти, які ідеально підкреслювали її фігуру. Вона була друеном — це Деклан зрозумів одразу.

— Чим можу допомогти? — кокетливо запитала вона. — Я Дейзі.

— Хочу поговорити з твоїм босом, — відповів Деклан.

На обличчі Дейзі промайнуло розчарування.

— Його зараз немає. Але я можу запропонувати вам щось випити.

— Ми обоє знаємо, що він тут. Скажи йому, що Деклан чекає.

Дейзі кілька хвилин уважно розглядала його, ніби намагалася зрозуміти, з ким має справу. Потім розвернулася й пішла до кімнати, розташованої біля бару.

За кілька хвилин вона повернулася.

— Він вас чекає.

Деклан ледь усміхнувся Дейзі й не поспішаючи попрямував до кімнати.

Зайшовши всередину, він одразу побачив Коана.

Той розслаблено сидів за столом у старому потертих кріслі. На вигляд йому було близько тридцяти п’яти. Темне волосся трохи відросло й недбало спадало на чоло, а кількаденна щетина надавала обличчю втомленого, але впевненого вигляду. На ньому була проста чорна сорочка з розстебнутими верхніми ґудзиками. Коан мав той тип погляду, який змушував співрозмовника двічі подумати, перш ніж щось сказати. Він здавався спокійним, але Деклан чудово знав: за цією розслабленістю ховається людина, яка рідко робить щось випадково.

Поруч із ним сиділа гарна брюнетка.

Деклан окинув поглядом кімнату.

— Міг би тут і ремонт зробити, — коротко сказав він.

Коан усміхнувся.

— Справи в барі йдуть не дуже, — відповів він.

— Ми обоє знаємо, що це брехня.

— Ти так далеко приїхав, щоб обговорити справи в моєму барі? — запитав Коан.

— Ні. Я тут по справі.

— І чим я можу тобі допомогти?

— Мені потрібна інформація.

— Я не володію жодною інформацією. На жаль.

— Думаю, це не так. Ми можемо поговорити наодинці.

Коан перевів погляд на брюнетку, а потім знову подивився на Деклана.

— О, ти про Марію. Можеш говорити відверто при ній. Я довіряю їй, як собі.

— Чув щось про вбивства відьом?

Посмішка зникла з обличчя Коана.

— Щось чув. Але особливо не цікавився цим. Це далеко від мого бару.

— А що ти знаєш про той ковен?

— Чому ти вирішив, що я щось знаю?

— Мені потрібна твоя допомога.

Коан відкинувся на спинку крісла й тихо хмикнув.

— Я всього лише скромний власник бару.

— Я повторюся: я готовий заплатити. Можливо, послуга за послугу.

Коан примружився.

— Послуга від мисливця — це сильно. Твій брат знає, що ти тут?

— Ні.

— Тоді твоя цінність щойно стала меншою. Дієш за спиною Річі?

— Я проводжу розслідування. І зайшов у глухий кут.

Коан кілька секунд мовчки дивився на нього, ніби зважував, чи варто втручатися.

— Я спробую тобі допомогти. Приходь завтра.

Він узяв зі столу невеликий аркуш паперу, щось написав і простягнув його Деклану.

— Тут адреса готелю. Скажеш, що від мене.

Деклан забрав папірець.

— Дякую.