Розділ 4.4

Деклан уважно оглянув будинок.

Старі дерев'яні шафи, два дивани з потертою шкіряною оббивкою, що стояли один навпроти одного, стіни з вицвілими шпалерами, яким, здавалося, було не менше п'ятнадцяти років. Усе навколо говорило про одне — дім давно потребував ремонту.

Не чекаючи запрошення, Деклан спокійно сів на диван.

Кайра нерішуче опустилася навпроти. Вона відчувала себе незатишно й машинально почала заламувати пальці.

Деклан простягнув їй стаканчик із кавою та поставив на стіл коробку з тістечками.

— Дякую, — коротко відповіла Кайра.

— У тебе тут доволі затишно.

Вона ледь посміхнулася.

— Давай пропустимо цю безглузду прелюдію й одразу перейдемо до того, заради чого ти прийшов.

— Як скажеш.

Він зробив ковток кави.

— До речі, ні каву, ні тістечка я не труїв.

— Як люб'язно, — передражнила його Кайра.

Вона взяла паперовий стаканчик. Від гарячої кави підіймався приємний аромат. Обережно зробивши ковток, вона мимоволі здивувалася — кава справді була смачною.

Деклан уважно спостерігав за нею.

— Твого племінника тут немає.

— Ти й так це знаєш.

— Тоді скажи, де він.

Він не відводив від неї погляду. За роки роботи Деклан навчився читати людей. Кайра нервувала. Вона старанно приховувала це, але тремтіння пальців видавало її.

— Я не скажу тобі, де він.

— Добре. Тоді почнемо з простішого. Хто його батько?

— Не знаю, — швидко відповіла вона.

Деклан уважно дивився їй у вічі, намагаючись зрозуміти, чи говорить вона правду.

— І в тебе немає жодних здогадок?

— За вісімнадцять років жоден друен не з'явився й не сказав, що є батьком Ітара. Тож ні, я не маю жодного уявлення, хто він.

— Твоя сестра нічого не розповідала?

— Ні.

— Хоч натяк?

Кайра похитала головою.

— Нічого.

Деклан відкинувся на спинку дивана.

— Знаєш... я дещо про тебе дізнався.

Кайра фиркнула.

— О, то ти виконав домашнє завдання? Молодець. Давай, здивуй мене.

— Ти й Ліліан були близнючками.

— Так.

— Після загибелі батьків вас виховувала бабуся. Вам тоді було лише по п'ять років.

— Продовжуй.

— Ви були близькі?

Кайра мовчала кілька секунд.

— Дуже. Ми були однакові зовні, але абсолютно різні всередині. Ліліан... — на її обличчі промайнув ледь помітний біль. — Вона була бунтаркою ще з дитинства. Постійно порушувала правила, сперечалася з усіма, не визнавала авторитетів. Бабусі було нелегко з нею.

Кайра сумно усміхнулася.

— А коли їй виповнилося вісімнадцять, вона втекла з дому. Ми шукали її місяцями. Потім ще місяцями чекали хоч якоїсь звістки. Але марно.

Вона зробила паузу.

— Минув понад рік... Однієї ночі хтось постукав у двері. Коли ми відчинили, на порозі стояла незнайома жінка. На руках вона тримала немовля.

Голос Кайри став тихішим.

— Вона сказала, що Ліліан померла під час пологів. А це... її син.

У кімнаті запала тиша.

— Вона знала, хто його батько?

— Не знаю. Або справді не знала... або не захотіла говорити.

Деклан трохи нахилився вперед.

— Серед убитих відьом була ця жінка?

Кайра заплющила очі.

Її пальці сильніше стиснули стаканчик.

Минуло кілька довгих секунд.

— Так.

Вона важко видихнула.

— Одна із загиблих відьом — саме та жінка, яка принесла нам Ітара. Але це ще нічого не доводить.

— Що було потім?

— Через два місяці померла бабуся. Ітара виховувала вже я. Ось і вся історія.

Вона подивилася Деклану просто у вічі.

— Ти думаєш, що він убивця. Але це не так. Він не здатний на таке.

Деклан мовчки вислухав її.

— Я розумію, що це важко прийняти. Але він друен. Бажання забирати чужу силу — частина його природи.

— Ітар ніколи нікому не заподіював шкоди.

— Навряд чи його тут любили.

Кайра нічого не відповіла.

— Я правий? — продовжив Деклан. — Не знаю, чому йому дозволили залишитися в ковені, але своїм він тут ніколи не став.