Розділ 4.3

Дорога до будинку відьми зайняла менше двадцяти хвилин.

Щойно він звернув на подвір'я, одразу помітив Кайру. Вона стояла біля невеликої клумби й поливала квіти зі старої металевої лійки. Ранкове сонце лише починало пробиватися крізь густі крони дерев, огортаючи подвір'я теплим золотавим світлом.

Деклан вимкнув двигун, узяв каву та коробочку з десертами й вийшов із машини.

Кайра ще не звернула на нього уваги.

Вона була одягнена в довгу світлу сукню, уже трохи поношену, але чисту й охайну. Волосся було недбало зібране в пучок, з якого вибилося кілька пасом. На втомленому обличчі не було ні краплі косметики.

Деклан мимоволі затримав на ній погляд.

Вона була красивою.

Не тією красою, яка впадає в очі одразу. У ній не було дорогих суконь, прикрас чи ідеального макіяжу. Її врода була тихою й природною.

«Якби трохи змінила стиль…»

Він одразу ж відкинув цю думку.

«Ти приїхав сюди не милуватися нею.»

— Радий бачити, що ти теж любиш прокидатися рано, — промовив він, підійшовши ближче.

Кайра здригнулася й озирнулася.

Побачивши Деклана, вона важко зітхнула.

— Не можу сказати того самого.

Її погляд ковзнув до кави в його руках.

— Навіщо ти тут?

Деклан підняв один стаканчик.

— Привіз тобі каву.

Потім показав коробочку.

— І тістечка.

Він усміхнувся.

— Подумав, що можемо поснідати разом. Тут або в будинку.

Кайра навіть не подивилася на простягнуту каву.

— Тобі краще піти.

Вона поставила лійку на землю й рушила до будинку.

Деклан мовчки дивився їй услід.

Потім тихо промовив:

— Знаєш… для людини, яка все життя виховувала друена, ти надто сильно мене ненавидиш.

Кайра завмерла.

— Якби на моєму місці був твій племінник, тобі б сподобалося, якби до нього ставилися так само лише тому, що він друен?

Вона повільно розвернулася.

Його слова влучили в ціль.

— Думаєш, твоя маніпуляція спрацює? — холодно запитала вона.

— Це не маніпуляція.

— Серйозно?

— Я просто хочу поговорити. Поставити тобі кілька запитань.

— І якщо я відповім, ти залишиш мене в спокої?

Деклан знизав плечима.

— Можливо.

Кайра мовчки дивилася йому в очі. Їй дуже хотілося вигнати його за ворота. Але водночас вона чудово розуміла: він не відступить. Якщо не сьогодні, то повернеться завтра. А потім ще раз.

Вона важко зітхнула.

— Добре.

Деклан ледь усміхнувся.

— Я знав, що ти погодишся.

— Не поспішай радіти, — сухо відповіла Кайра. — Це не означає, що я збираюся тобі допомагати.

Вона кивнула в бік будинку.

— Заходь.

Деклан пішов слідом.

Переступаючи поріг старого будинку, він відчув легкий аромат сушених трав і лаванди. Усередині панувала дивна тиша. Така, що змушувала мимоволі говорити тихіше.

Він усміхнувся сам до себе.

Схоже, найцікавіша розмова цього ранку тільки починалася.