Розділ 2.1

Деклан вийшов із машини, поправляючи рукав чорного пальта. Навколо панувала тиша, яку порушував лише легкий шелест дерев. Будинок ковену стояв осторонь від інших споруд, прихований серед густого лісу. Старі кам'яні стіни були вкриті плющем, а у вікнах мерехтіло тьмяне світло свічок.

Не встиг він зробити кілька кроків, як двері відчинилися.

На порозі з'явилася стара відьма. Її сиве волосся було зібране в тугий вузол, а гострий погляд одразу зупинився на Деклані. Вона навіть не намагалася приховати невдоволення його появою.

Йолен вийшов із машини слідом за ним і тихо зачинив двері.

— Діліан чекає на вас, — сухо сказала відьма, не вітаючись.

— Дякую, — Деклан усміхнувся.

Його посмішка була теплою й щирою. Такою, що могла б розтопити навіть найхолодніше серце. Але відьма лише ледь помітно скривилася, ніби ця доброзичливість дратувала її ще більше.

Вона розвернулася й пішла вперед, змушуючи їх слідувати за нею.

Деклан не вперше стикався з таким ставленням. Він знав, що для багатьох відьом друени були не просто іншим видом. Вони були нагадуванням про силу, яку неможливо контролювати.

Друени походили від відьом, але їхня магія була іншою. Темнішою.

Якщо звичайні відьми керували стихіями, заклинаннями та енергією природи, то сила друенів була пов'язана з поглинанням чужої магії та життєвої енергії. Вони могли послабити суперника одним дотиком, залишити його без сил або навіть убити.

Щоправда, така здатність належала лише найсильнішим із них. Молоді друени могли завдати болю, але не більше.

Саме через цю силу їх боялися.

І ненавиділи.

Відьми вважали друенів небезпечними створіннями, які порушили межу між магією й темрявою. А друени, своєю чергою, ніколи не забували, що саме відьми першими їх відкинули.

Між двома видами існувало лише крихке перемир'я. Воно трималося на правилах і страху перед наслідками. Іноді хтось порушував його, проливалася кров, а потім обидві сторони знову робили вигляд, що готові до миру.

Деклан повільно йшов коридором, уважно розглядаючи будинок ковену. Стіни були прикрашені стародавніми символами, полицями з книгами та дивними артефактами, походження яких він навіть не міг визначити.

Нарешті відьма зупинилася перед великими дерев'яними дверима й відчинила їх.

— Вона всередині.

Деклан зайшов.

У просторій кімнаті біля вікна сиділа жінка — голова ковену.

На вигляд їй було близько п'ятдесяти років, але її обличчя майже не видавало віку. Темне волосся з кількома срібними пасмами спадало на плечі, а темно-зелена сукня підкреслювала її владність.

Вона підвелася зі свого крісла, коли побачила гостей.

— Сідайте, — коротко сказала вона, вказуючи на стілець навпроти.

Деклан сів, зберігаючи спокійний вираз обличчя.

— Я хотів би представитися. Мене звати Деклан.

Жінка лише ледь підняла брову.

— Я знаю, хто ви. Мисливець, вірно?

— Так.

— Тоді скажіть, чим я можу вам допомогти?

Деклан трохи нахилився вперед.

— Ми обоє знаємо про смерті відьом.

Обличчя жінки на мить стало серйознішим.

— Так. Це трагедія для всіх нас.

— І я хочу знайти того, хто це зробив.

— Не розумію, чому саме ви вирішили цим займатися.

— Мій ковен доручив мені це завдання.

Відьма кілька секунд мовчала.

— Наскільки мені відомо, ким би не був убивця, він полює лише на відьом. Яке діло друенам до нього?

— Бо вбивця, найімовірніше, друен. Саме тому це наша спільна проблема, яку потрібно вирішити.

На обличчі відьми промайнула зневага, але вона швидко взяла себе в руки.

— І чим я можу вам допомогти?

— Дозвольте мені зустрітися з одним із членів вашого ковену.

Погляд жінки став холоднішим.

— Запевняю вас, я вже провела власне розслідування. Той, ким ви цікавитеся, не має жодного стосунку до цих випадків.

— Але він друен.

У кімнаті повисла тиша.

— Наполовину друен, — спокійно відповіла вона. — Я вдячна вам за ваше розслідування і за вашу турботу.

Фальшива посмішка промайнула на її обличчі.

Вона підвелася.

— Маю багато справ. І бажаю успіхів у вашому розслідуванні.

Деклан зрозумів натяк.

— Дякую за ваш час.

Він підвівся, коротко кивнув і вийшов із кімнати.