Кінець оповідання. Частина 4

Порто-Веккіо гуділо спекотним полуднем, наче розпечена пательня, забута на вогні. Сонце безжально заливало пагорби, і навіть троянди в саду Мореллі, здавалось, втомилися від свого пишного цвітіння, схиляючи пелюстки під вагою спеки. Комісар Етьєн Лекарр стояв біля воріт вілли, його сорочка прилипла до спини, а думки гуділи, як рій бджіл, що кружляє над полем маквісу. Справа Луї Тавера, здавалося, заплуталася в корінні троянд, і кожен новий крок лише глибше затягував його в лабіринт таємниць. Клаптик мережива, символ на долоні, шепіт у сутінках, пакт – усе це було як пазл, де бракувало ключового шматочка. Але Лекарр відчував, що розв’язка близько, наче аромат троянд, що посилюється перед бурею.

Він повернувся до жандармерії, де сержант Бастьєн чекав із новими даними. Його обличчя, як завжди, було сумішшю ентузіазму й розгубленості, а руде волосся стирчало, ніби він щойно вирвався з обіймів вітру.

— Комісаре! — вигукнув Бастьєн, тримаючи в руках тонку папку. — Ми отримали результати аналізу рослинного соку з мережива. І… це дивно. Це не просто сік троянд. Це рідкісний гібрид, який вирощують тільки в саду Мореллі. Його називають "Сльози Маргарити". Назва, до речі, відсилає до Маргарити Ломбарді, тієї самої, що була вбита в 1890-х.

Лекарр відчув, як його пульс прискорився. Маргарита Ломбарді. Мереживо. Сльози Маргарити. Усе сходилося до того давнього вбивства, але як воно пов’язане з Луї Тавером?

— А що з речовиною в крові Луї? — запитав він, його голос був спокійним, але напруженим, як струна перед обривом.

Бастьєн перегорнув сторінку.

— Доктор Андреолі підтвердив: це екстракт із того ж гібриду троянд. Не отрута в прямому сенсі, але… якщо вдихати його в великій кількості, він може викликати сильне запаморочення, а в людей із слабким серцем – навіть зупинку. Але ось що дивно: цю речовину не просто вдихали. Її… наносили. На шкіру. Андреолі знайшов сліди на зап’ястях Луї.

Лекарр нахмурився, його пальці задумливо постукували по столу. Нанесено на шкіру. Це не було випадковістю. Хтось знав, що робить. І цей хтось був у саду тієї ночі.

— Нам потрібно повернутися до вілли, — сказав він, підводячись. — І цього разу я хочу оглянути сад ретельніше. Щось там ховається, Бастьєне. Щось, що ми пропустили.

Дорога до вілли Мореллі була тихою, але напруженою. Сонце палило нещадно, і повітря гуділо від спеки, наче далекий хор цикад. Лекарр думав про слова пані Мореллі: "Правда глибоко. Під корінням." Він відчував, що відповідь лежить у саду, серед троянд, що пили не лише воду, але й таємниці.

На віллі їх зустрів садівник Паскуале, його зігнута постать здавалася ще більш крихкою на тлі пишних троянд. Його очі, затуманені роками, уникали погляду Лекарра.

— Месьє комісаре, — пробурмотів він, стискаючи капелюха. — Ви знову тут. Сад… він не любить, коли його турбують.

— Сад може терпіти, Паскуале, — відповів Лекарр, його голос був різким, але не жорстоким. — Ми знайшли дещо. Сік із ваших троянд. "Сльози Маргарити". Ви знаєте, що він може бути небезпечним?

Паскуале здригнувся, його пальці затремтіли.

— Я… я не знаю,месьє. Я лише доглядаю троянди. Це пані Мореллі знає про них усе. Вона їх створила. Вона… вона їхня мати.

Лекарр кивнув, його погляд ковзнув по саду. Троянди стояли, мов вартові, їхні пелюстки тремтіли на легкому вітрі, ніби шепочучи одна одній. Він помітив, що одна ділянка, неподалік від місця, де знайшли Луї, виглядала інакше – земля там була щільнішою, наче її недавно утрамбували.

— Бастьєн, — покликав він. — Принеси лопату. Ми копаємо.

Паскуале зблід, його очі розширилися.

— Ні, месьє! Не треба! Сад… він не пробачає!

— Пробачає чи ні, — відрізав Лекарр, — ми дізнаємося, що він ховає.

Поки Бастьєн біг по інструменти, Лекарр обійшов ділянку, його погляд шукав будь-які зачіпки. І тоді він побачив це – маленький, ледь помітний блиск серед землі. Він нахилився і обережно розгріб ґрунт пальцями. Там, під тонким шаром землі, лежала срібна брошка, прикрашена крихітним рубіном, що виблискував, як крапля крові. Вона була старовинною, із вигравіюваним візерунком, схожим на той самий символ – трикутник із колом і крапкою.

— Бастьєне! — гукнув Лекарр, його голос був сповнений напруги. — Подивіться на це.

Сержант підбіг, тримаючи лопату, і його очі розширилися, коли він побачив брошку.

— Це… це той самий символ, — прошепотів він. — Звідки вона тут?

Лекарр не відповів. Він відчув, як його серце стиснулося. Брошка була не просто прикрасою. Вона була ключем. І вона була закопана там, де Луї копав перед смертю.

Вони почали копати, обережно, але наполегливо. Паскуале стояв осторонь, його губи шепотіли щось, схоже на молитву. Земля поступалася легко, наче сама хотіла розкрити свої таємниці. Через кілька хвилин лопата вдарилася об щось тверде. Лекарр нахилився і витягнув невелику металеву скриньку, покриту іржею, але все ще міцну. На її кришці був той самий символ – трикутник із колом і крапкою.

— Що це? — Бастьєн дивився на скриньку, ніби вона могла вкусити.

— Відповідь, — відповів Лекарр, його голос був тихим, але сповненим рішучості. — Відкриємо її в жандармерії. Але спочатку я хочу ще раз поговорити з пані Мореллі.

Вони повернулися до вілли, тримаючи скриньку, наче священну реліквію. Клара Мореллі зустріла їх у холі, її обличчя було блідим, а очі блищали від тривоги.

— Що це? — запитала вона, її голос тремтів, коли вона побачила скриньку.

— Ми знайшли це в саду, — відповів Лекарр, уважно спостерігаючи за її реакцією. — І я думаю, ваша бабуся знає, що це.

Клара стиснула губи, але кивнула.