Продовження. Частина 3

Ранок у Порто-Веккіо прокидався повільно, наче старий музикант, що настроює скрипку перед концертом. Легкий туман, просочений ароматом моря і сосен, стелився над затокою, а перші промені сонця пробивалися крізь нього, розфарбовуючи дахи червоним і золотим. Вілла Мореллі стояла на пагорбі, мов замок зі старої казки, але її троянди, що вночі здавалися привидами, тепер палахкотіли під сонцем, наче рубіни, кинуті на зелене сукно. Комісар Етьєн Лекарр стояв біля вікна жандармерії, тримаючи в руках чашку кави, що вже охолола. Його думки кружляли навколо смерті Луї Тавера, клаптика мережива і того дивного символу – трикутника з колом і крапкою, що, здавалося, дивився на нього, як око з іншого світу.

Сержант Бастьєн увірвався до кабінету, його руде волосся стирчало, ніби він щойно боровся з бурею. У руках він тримав теку з паперами, а на обличчі сяяла суміш тріумфу і розгубленості.

— Комісаре! — вигукнув він, ледве переводячи подих. — Ми дещо знайшли. Про Луї Тавера. І про Мореллі. Це… це складно.

Лекарр поставив чашку на стіл і кивнув, запрошуючи Бастьєна сісти.

— Розповідай, — його голос був спокійним, але в очах спалахнула іскра цікавості.

Бастьєн розкрив теку, його пальці гарячково гортали сторінки.

— Луї Тавер, 29 років. Художник. Народився тут, у Порто-Веккіо, але останні п’ять років жив у Парижі. Повернувся на Корсику пів року тому. Його картини… вони дивні, комісаре. В основному троянди. Але не просто квіти – вони виглядають… живими. Наче дихають. Його роботи продавалися дорого, особливо серед туристів. Але ось що цікаво: він мав контракт із Мореллі. Вони фінансували його. Точніше, Клара Мореллі. Вона платила йому за картини, які він малював у їхньому саду.

Лекарр нахмурився, його пальці задумливо постукували по столу.

— Контракт? — перепитав він. — Тобто Луї був не просто гостем у їхньому саду?

— Саме так, — кивнув Бастьєн. — І ще одне. Ми перевірили його листування. Він писав дивні листи. Одному зі своїх друзів у Парижі він розповідав, що знайшов у саду Мореллі щось… "давнє". Він називав це "таємницею троянд". І ще — він згадував про якийсь "пакт". Але без подробиць.

— Пакт, — повторив Лекарр, його голос став тихішим. Слово впало в розмову, як камінь у спокійну воду, залишаючи кола тривоги. — А що з мереживом? Є результати експертизи?

Бастьєн зітхнув, його обличчя стало похмурим.

— Мереживо старе, комісаре. Дуже старе. Експерти кажуть, що йому щонайменше п’ятдесят років. Воно ручної роботи, можливо, з весільної сукні або чогось подібного. Але жодних слідів ДНК, крім землі та залишків рослинного соку. І… — він завагався, — вони думають, що це може бути пов’язано з трояндами. Сік схожий на той, що виділяють їхні стебла.

Лекарр відчув, як у нього в грудях щось стиснулося. Троянди. Знову троянди. Вони були скрізь у цій справі, наче нитки, що зшивали її воєдино. Він згадав слова пані Мореллі: "Троянди п’ють не лише воду, але й сльози. І кров." Її голос, низький і хрипкий, звучав у його голові, як стара мелодія, що не дає спокою.

— А що з Мореллі? — запитав він. — Ти казав, є щось про них.

Бастьєн кивнув, його пальці перегорнули ще кілька сторінок.

— Родина Мореллі… вони багаті, але їхнє багатство – це не просто вино й земля. Є чутки, що їхній прадід, Антуан Мореллі, уклав якусь угоду наприкінці дев’ятнадцятого століття. Щось, що принесло їм багатство, але… за ціну. Місцеві кажуть, що це пов’язано з садом. І з трояндами. Є навіть легенда, що їхні троянди ростуть на… — він завагався, — на кістках.

Лекарр підвів брову, його губи скривила ледь помітна посмішка.

— Кістки, Бастьєне? Ти серйозно?

— Я лише передаю, що кажуть люди, — зніяковів сержант. — Але є дещо реальне. Ми знайшли архівні записи. У 1890-х роках на території, де тепер сад Мореллі, сталося вбивство. Жінка, Маргарита Ломбарді. Її знайшли мертвою серед троянд. Удар ножем у серце. Вбивцю так і не знайшли. А Антуан Мореллі, прадід нинішнього Домініка, купив ту землю невдовзі після цього.

Лекарр відчув, як його пульс прискорився. Маргарита Ломбарді. Мереживо. Троянди. І символ на долоні Луї Тавера. Усе це було як пазл, але шматочки ще не складалися в цілісну картину.

— Нам потрібно повернутися до вілли, — сказав він, підводячись. — І я хочу поговорити з Жюльєном Мореллі. Молодшим сином. Якщо Клара і Домінік щось приховують, можливо, він буде менш обережним.

Дорога до вілли Мореллі була тихою, але напруженою. Сонце вже стояло високо, і повітря гуділо від спеки, наче далекий хор цикад. Лекарр думав про Луї Тавера, про його одержимість трояндами, про його листи. "Таємниця троянд". "Пакт". Ці слова крутилися в його голові, наче уламки старої пісні, мелодію якої він не міг згадати.

На віллі їх зустрів Домінік Мореллі, його суворе обличчя було ще більш напруженим, ніж учора. Він стояв у холі, тримаючи в руках келих із червоним вином, що відблискувало на світлі, як кров.

— Комісаре, — його голос був низьким, із ледь помітною ноткою роздратування. — Ви знову тут. Я думав, ми все обговорили.

— Не зовсім, пане Мореллі, — відповів Лекарр, його тон був спокійним, але твердим. — Я хотів би поговорити з вашим сином, Жюльєном. І, можливо, ще раз із пані Кларою.

Домінік стиснув келих так сильно, що здавалося, він ось-ось трісне.

— Жюльєн не в настрої, — сказав він. — Він… чутливий. А Клара зайнята. У нас бізнес, комісаре. Ми не можемо витрачати час на ваші розслідування.

— Смерть у вашому саду, пане Мореллі, — Лекарр підкреслив кожне слово, — це не просто "розслідування". Це справа, що стосується вашої родини. І я впевнений, ви хочете, щоб ми розібралися якомога швидше.