Продовження. Частина 2

Сутінки над Порто-Веккіо спускалися повільно, наче чорнило, що розтікається по паперу. Вілла Мореллі, освітлена м’яким сяйвом ліхтарів, стояла на пагорбі, мов мовчазний страж, що охороняє таємниці своїх господарів. Троянди в саду, які вдень палахкотіли кольорами, тепер здавалися темними силуетами, їхні пелюстки шепотіли щось на вітрі, ніби переказували одна одній історії, що ніколи не дійдуть до людських вух. Комісар Етьєн Лекарр стояв біля воріт вілли, тримаючи в руці маленький пластиковий пакет із клаптиком білого мережива, знайденого в розритій землі. Цей шматок тканини, пожовклий від часу, був як ключ, що обіцяв відчинити двері до правди – або ж завести в ще глибший лабіринт загадок.

Бастьєн, стоячи поруч, нервово поправляв ремінь. Його обличчя було спітнілим, а погляд метався між садом і темними вікнами вілли.

— Комісаре, що ви думаєте? — його голос був тихим, але в ньому відчувалася напруга. — Це… це може бути одягом? Чи, може, частиною якогось ритуалу?

Лекарр злегка посміхнувся, хоча його очі залишалися серйозними.

— Ритуалу, Бастьєне? Ти начитався місцевих легенд. Але цей клаптик – не просто сміття. Хтось його закопав. І хтось не хотів, щоб ми його знайшли.

Він підняв погляд на віллу. Світло у вітальні, де вони раніше розмовляли з Домініком і Кларою Мореллі, все ще горіло, але тепер до нього додалося слабке мерехтіння на верхньому поверсі. Стара пані Мореллі, "Королева троянд", як її називали в містечку, досі залишалася для Лекарра загадкою. Її ім’я лунало в розмовах місцевих із повагою, змішаною зі страхом, але ніхто не міг сказати, коли її бачили востаннє.

— Ходімо, — сказав Лекарр, рушивши до будинку. — Час поговорити з кимось, хто знає цей сад краще за всіх.

Двері відчинила та ж Клара Мореллі, її обличчя було ще більш напруженим, ніж раніше. Її темні очі, гострі, як скалки обсидіану, пробіглися по Лекарру та Бастьєну, ніби шукаючи в їхніх виразах щось, що могло б її насторожити.

— Ви знову тут, комісаре? — її голос був холодним, але в ньому відчувалася ледь помітна тріщина. — Ми вже все вам сказали.

— Не зовсім, пані Клара, — відповів Лекарр, його тон був спокійним, але твердим. — Ми знайшли дещо в саду. І я хотів би поговорити з вашою бабусею. Вона, кажуть, знає троянди краще за всіх.

Клара стиснула губи, її пальці, що тримали дверну ручку, побіліли від напруги.

— Моя бабуся хвора. Вона не приймає гостей. І я не розумію, як вона може допомогти вам у цій… трагедії.

— Трагедії? — Лекарр підняв брову. — Ви так швидко вирішили, що це трагедія, а не злочин? Цікаво. Але дозвольте мені самому оцінити, що може бути корисним. Проведіть нас до пані Мореллі.

Клара завагалася, її погляд на мить зупинився на Бастьєні, який незграбно переминався з ноги на ногу. Нарешті вона зітхнула і відступила, жестом запрошуючи їх увійти.

— Добре. Але я попереджаю: вона не любить, коли її турбують. І вона… не завжди в ясному розумі.

Вони піднялися широкими мармуровими сходами, що вели на верхній поверх. Повітря в будинку було важким, наче настояним на старих спогадах і лаванді. Стіни прикрашали картини – пейзажі Корсики, портрети суворих чоловіків і жінок із гордими поглядами, і, що дивно, кілька полотен із зображенням троянд, намальованих із такою детальністю, що здавалося, ніби пелюстки ось-ось затремтять на вітрі.

Клара зупинилася перед важкими дубовими дверима, постукала тихо, майже обережно. Зсередини почувся слабкий, але владний голос:

— Хто там?

— Це я, бабусю, — відповіла Клара, її голос став м’якшим. — І… гості. Комісар Лекарр із жандармерії.

Тиша за дверима тривала кілька секунд, що здалися вічністю. Нарешті голос відповів:

— Нехай увійдуть.

Клара відчинила двері, і Лекарр із Бастьєном ступили до просторої кімнати, що потопала в напівтемряві. Єдине джерело світла – старовинна лампа з зеленим абажуром – кидало м’яке сяйво на масивне ліжко, де сиділа стара пані Мореллі. Її постать, закутана в шовкову хустку, здавалася крихкою, але її очі, ясні й пронизливі, були як два маяки в тумані. Її сиве волосся, зібране в низький пучок, обрамляло обличчя, що колись, без сумніву, було вродливим, а тепер несло відбиток часу і таємниць.

— Комісаре Лекарр, — її голос був низьким, із легкою хрипотою, але в ньому відчувалася сила. — Я чула про смерть того хлопця. Луї, так? Сідайте. І скажіть, що привело вас до старої жінки, яка ледве тримається на цьому світі.

Лекарр сів на запропонований стілець, відчуваючи, як її погляд пронизує його наскрізь. Бастьєн залишився стояти біля дверей, нервово стискаючи записник.

— Пані Мореллі, — почав Лекарр, обережно підбираючи слова, — ми знайшли Луї Тавера мертвим у вашому саду. На його долоні був вирізаний символ. І дещо ще… — він дістав пакет із клаптиком мережива і поклав його на стіл. — Це було закопано неподалік від тіла. Ви щось знаєте про це?

Очі пані Мореллі звузилися, коли вона глянула на мереживо. Її пальці, тонкі й покриті сіткою зморшок, ледь помітно здригнулися.

— Мереживо, — промовила вона, ніби пробуючи слово на смак. — Старе. Дуже старе. Але я не бачила такого вже… роки. Де ви кажете, воно було?

— У саду, — відповів Лекарр, уважно спостерігаючи за її реакцією. — Біля троянд, де лежав Луї.

Вона відвела погляд, її очі зупинилися на темному вікні, за яким гойдалися гілки кипарисів.

— Сад, — прошепотіла вона. — Мій сад. Він завжди був серцем цього дому. Але серця… вони б’ються не лише любов’ю. Іноді – болем. Іноді – гріхом.

Лекарр відчув, як по спині пробіг холодок. Її слова були як пелюстки, що падають із троянди – красиві, але з гострими шипами.