Оповідання 6. Шепіт у сутінках.

Середина червня 2024 року на Корсиці видавалася п’янкою, як вино, настояне на диких травах. Сонце, ледаче і щедре, заливало Порто-Веккіо золотавим сиропом, відбиваючись у бірюзових хвилях затоки. Але за цією ідилією ховалася тривога, наче тінь від пальми, що тремтить під поривом несподіваного вітру. У містечку, де всі знали одне одного, а чутки гуділи, мов бджоли над квітучим маквісом, сталося дещо, що змусило замовкнути навіть найговіркіших.

Комісар Етьєн Лекарр сидів у своєму скромному кабінеті в жандармерії, де пахло старим деревом і міцною кавою. Його пальці задумливо крутили ручку, а погляд блукав по аркушу, де він намагався занотувати звіт про крадіжку оливок із сусіднього села. Але думки його були деінде – у горах, де він нещодавно розплутав справу Ізабель Дюпон, чия смерть виявилася не злочином, а трагедією розбитого серця. Той випадок залишив у його душі післясмак гіркоти, як недопита склянка корсиканського мускату.

Раптовий стук у двері розірвав тишу. Сержант Бастьєн, як завжди, увійшов без церемоній, його широке обличчя було незвично напруженим. Його руде волосся стирчало, ніби він щойно боровся з вітром, а очі блищали тривогою.

— Комісаре, виклик, — його голос тремтів, наче струна, що ось-ось лопне. — У віллі Мореллі. Знайдено тіло. Молодий чоловік. Художник, кажуть. Луї Тавер.

Лекарр відкинувся на спинку стільця, відчуваючи, як у грудях заворушилася знайома цікавість, змішана з передчуттям. Мореллі. Це ім’я гуділо в Порто-Веккіо, як дзвін у старій церкві. Заможна родина, що володіла величезною віллою на пагорбі, звідки відкривався вид на затоку. Їхнє багатство було оповите легендами, а їхні таємниці – шепотом місцевих.

— Де саме знайшли тіло? — запитав Лекарр, його голос був спокійним, але в очах спалахнула іскра.

— У саду, біля трояндових кущів. Це… дивно, комісаре. Місцеві кажуть, що там щось нечисте. Садівник, старий Паскуале, бурмотів про якесь прокляття.

Лекарр підвів брову. Прокляття. На Корсиці це слово мало особливу вагу. Тут вірили в духів, у давні пакти, у кров, що пам’ятає образи. Але Лекарр був людиною фактів, а не легенд.

— Що ще відомо? Хто знайшов тіло?

— Садівник, той самий Паскуале. Він доглядає троянди Мореллі вже тридцять років. Каже, що прийшов на світанку, щоб підрізати кущі, і побачив його. Луї лежав на землі, обличчям до неба. І… — Бастьєн завагався, — на його долоні був якийсь символ. Вирізаний.

Лекарр відчув, як по спині пробіг холодок. Символ. Це було не просто тіло. Це була загадка.

— Я виїжджаю. Збери команду, Бастьєн. І подбай, щоб ніхто не чіпав місце до нашого прибуття.

Дорога до вілли Мореллі була мальовничою, але напруженою. Серпантин вів угору, між оливковими гаями та кам’яними стінами, що пам’ятали століття. Сонце вже підіймалося до зеніту, і повітря гуділо від спеки, наче далекий хор цикад. Лекарр сидів за кермом, а Бастьєн поруч нервово гортав записник.

— Мореллі – це не просто багатії, — почав Бастьєн, намагаючись заповнити тишу. — Вони як королі цього містечка. Старий Домінік Мореллі, глава сім’ї, тримає все під контролем. Його донька, Клара, керує їхнім винним бізнесом. А ще є молодший син, Жюльєн. Кажуть, він трохи дивак. І, звісно, стара пані Мореллі, мати Домініка. Її тут називають "Королевою троянд". Вона мало з’являється на людях, але кажуть, що без її слова в домі нічого не вирішується.

Лекарр слухав, але його думки вже кружляли навколо Луї Тавера. Художник. Молодий. Чому він опинився у саду Мореллі? І що за символ на його долоні? Це не було схоже на випадкову смерть.

Вілла Мореллі з’явилася перед ними, наче картина, намальована майстром: білі стіни, оточені кипарисами, червона черепиця, що виблискувала на сонці, і сад, де троянди палахкотіли, мов вогні. Але за цією красою відчувалася напруга, наче повітря перед бурею.

Садівник Паскуале чекав їх біля воріт. Це був низенький чоловік із сивим волоссям, зігнутий роками і працею. Його руки, загрубілі від землі, тремтіли, коли він вказав на сад.

— Там, месьє комісаре, — його голос був хрипким, наче сухе листя. — Біля троянд. Я не чіпав його. Я… я знаю, що це прокляття.

Лекарр кинув на нього гострий погляд.

— Прокляття, Паскуале? Розкажіть мені.

Старий завагався, його очі бігали, ніби шукаючи втечі.

— Це стара історія, месьє. Про сад. Про троянди. Кажуть, що колись, давно, один із Мореллі уклав угоду. З ким – ніхто не знає. Але з тих пір у цьому саду… трапляються дивні речі. Тіні. Шепіт уночі. А тепер ще й це…

Лекарр не став коментувати. Він знав, як легко на Корсиці історії обростають легендами. Але символ на долоні – це було щось реальне. Щось, що вимагало пояснення.

Вони пройшли до саду, де троянди створювали справжній лабіринт із червоних, білих і рожевих пелюсток. Їхній аромат був таким густим, що здавався майже матеріальним, наче вуаль, що огортає все довкола. Тіло Луї Тавера лежало на землі, біля куща з темно-червоними трояндами, що здавалися майже чорними в тіні. Він був молодим, не старшим за тридцять, із блідим обличчям і розпатланим темним волоссям. Його очі були заплющені, а губи злегка розтулені, ніби він шепотів щось перед смертю. На його лівій долоні, чітко видний на блідій шкірі, був вирізаний символ: трикутник, усередині якого було коло, а в центрі – маленька крапка, наче око.

Доктор Андреолі, судово-медичний експерт, уже працював над тілом. Його окуляри блиснули на сонці, коли він підвів голову.

— Етьєне, — його голос був спокійним, але з ноткою занепокоєння. — Попередньо, смерть настала від зупинки серця. Жодних видимих травм, крім цього символу. Але він неглибокий, зроблений гострим предметом, можливо, ножем. Схоже, це було зроблено після смерті.