Оповідання 5. Вечірня меса для одного.

Частина 1 

Початок червня 2024 року на Корсиці приніс із собою не лише тепле, лагідне сонце, що заливало схили гір золотим світлом, але й передчуття літньої спеки, яка вже дихала у повітрі. Аж раптом дзвінок. 

Голос сержанта Бастьєна був незвично пригніченим, ніби він намагався придушити якесь внутрішнє сум’яття.

— Комісаре! Маємо виклик. Дуже дивний.

Лекарр відклав ручку. Він уже знав, що слово "дивний" у Бастьєна часто означало щось глибоко тривожне.

— Де? І в чому справа?

— Гірське село Альта-Рокка, комісар. Знайдено тіло. Жінка. І це пов'язано… з церквою.

Альта-Рокка. Маленьке, майже ізольоване село високо в горах, відоме своїми крутими стежками та неймовірними краєвидами. Легенди розповідали, що дух Корсики там особливо сильний. Церква. Це було незвично.

— Що з церквою? – запитав Лекарр.

— Вона давно закрита, комісаре. Десятки років. Але місцеві кажуть… що там досі проводить месу старий священник, отець Франсуа.

Лекарр нахмурився. Занедбана церква. Меса. Мертва жінка. У цьому було щось потойбічне.

— Хто знайшов тіло?

— Місцеві жителі. Пастух. Він йшов рано-вранці повз церкву і побачив її. Це мадам Ізабель Дюпон, 52 роки. Вона з сусіднього села. Місцеві кажуть, вона була самотня, але часто навідувалась до Альта-Рокка.

— Я виїжджаю, Бастьєн. Збери команду. І подбайте, щоб ніхто не чіпав тіло до прибуття криміналістів.

Дорога до Альта-Рокка була довгою та виснажливою. Вона вилася серпантином між гострими скелями та глибокими ущелинами. Машина повільно підіймалася вгору, залишаючи за собою запахи розігрітого асфальту та диких трав. Коли вони нарешті дісталися села, сонце вже підіймалося високо над горизонтом, освітлюючи старі кам'яні будинки, що тулилися один до одного, ніби боячись самотності.

Церква стояла на околиці села, трохи віддалік від інших будівель. Вона була старою, з потемнілими від часу кам'яними стінами та дерев'яними дверима, що зяяли порожнечею. Вікна були розбиті, а дах місцями провалився. Навіть здалеку було видно, що храм давно покинутий. Проте, дивним чином, навколо нього панувала якась особлива, містична тиша, яка контрастувала з яскравим ранковим світлом.

Тіло жінки лежало на землі біля бокової стіни церкви, біля занедбаного кладовища, що заросло бур'янами. Вона була одягнена у скромну, темну сукню. Її обличчя було спокійним, майже безтурботним, ніби вона просто заснула. Але її очі були широко розплющені й спрямовані в небо, ніби бачили щось, що було приховане від інших.

Доктор Андреолі, судово-медичний експерт, вже оглядав тіло. Його обличчя було похмурим.

— Етьєне. Жінка, Ізабель Дюпон. Причина смерті… я думаю, серцевий напад. Жодних ознак боротьби, жодних зовнішніх ушкоджень. Нічого, щоб вказувало на насильницьку смерть.

Лекарр нахмурився. Серцевий напад? Біля занедбаної церкви? Це було занадто зручно.

— А час смерті?

— Важко сказати точно, але, ймовірно, вчора ввечері, або вночі. 

Лекарр оглянув територію навколо тіла. Жодних слідів, нічого. Лише старі камені, трава, кілька сухих гілок. І дивна тиша.

— Сержанте Бастьєн, – покликав Лекарр. – Де цей отець Франсуа?

Бастьєн вказав на невеликий, ледь помітний будиночок за церквою.

— Він живе там, комісаре. Один. Він дуже старий. Йому за вісімдесят. Він майже ніколи не виходить з дому. Але його регулярно бачать, як він йде до церкви.

Лекарр вирішив спочатку поговорити з ним. Він відчув, що саме в цій розмові криється ключ до розгадки. Він підійшов до будиночка. Двері були старі, посірілі, з облупленою фарбою. Він постукав.

Через кілька секунд двері повільно відчинилися. На порозі стояв старий чоловік, зігнутий під вагою років, з довгою сивою бородою та очима, що були глибокими та мудрими, як старі скелі Корсики. Це був отець Франсуа. Його ряса була вицвілою та пошарпаною, але його погляд був ясним.

— Доброго ранку, сину мій, – голос священника був низьким, але виразним, з невеликою хрипотою. – Чим можу допомогти?

— Отче Франсуа, я комісар Лекарр. Ми тут через смерть мадам Ізабель Дюпон. Її тіло знайшли біля церкви.

Обличчя священника залишилося незмінним, лише тінь смутку промайнула в його очах.

— Я знаю, сину мій. Вона прийшла до мене на сповідь вчора ввечері.

Лекарр був здивований.

— На сповідь? У закритій церкві?

— Бог завжди відкриває свої двері, сину мій. Для тих, хто шукає Його. І я – Його слуга.

— Отче, ви проводили месу в цій церкві? – запитав Лекарр.

— Так. Кожен вечір. Для мене. І для тих, хто приходить.

— Хто приходить? – Лекарр намагався зрозуміти.

— Приходить жінка, сину мій. Вона приходить до мене на сповідь. Уже багато років. Кожен вечір, близько дев'ятої. Вона єдина, хто регулярно приходить. Вона потребує сповіді. Її душа обтяжена.

Лекарр відчув, як у нього по спині пробігають мурашки. Він згадав, що Ізабель Дюпон була з сусіднього села. І за словами доктора Андреолі, смерть настала вночі, можливо, під час тієї меси.

— Ця жінка… це була Ізабель Дюпон? – запитав Лекарр.

Отець Франсуа повільно кивнув.

— Так, сину мій. Це була вона. Вона завжди приходила. Навіть коли інші відвернулися від Бога і від цього храму.

— І коли вона прийшла вчора ввечері? – запитав Лекарр, його голос був сповнений напруги.

— Близько дев'ятої вечора. Вона завжди була пунктуальною. Вона сповідалася. Ми помолилися разом. Потім вона пішла.