Оповідання 3. Камінь із води.

Частина 1

Кінець квітня 2024 року на Корсиці приніс із собою перше справжнє тепло. Сонце вже не просто прогрівало повітря, а обіцяло спекотне літо. Море біля рибальського селища Оріак, що тулилося до скелястого берега, було спокійним і блищало, відбиваючи небесну блакить. Запах солоної води, свіжої риби та маквісу, що розігрівався на сонці, наповнював повітря. Комісар Етьєн Лекарр, попри 58 років і втому, відчував, як ця атмосфера наповнює його спокоєм. Справа Лучії Аріані була важкою, але її розкриття принесло певне полегшення. Він сидів на маленькій пристані, дивлячись на рибальські човни, що гойдалися на хвилях, і потягував міцну каву з термоса.

Лекарр був корсиканцем, але з деякими нюансами. Його батьки, парижани, переїхали на острів, коли йому було сім. Він зростав серед місцевих дітей, вбирав у себе мову, звичаї, дух Корсики. Але десь глибоко, в ньому завжди залишався відбиток "чужинця", того, хто прийшов ззовні. Навіть після 51 року життя тут, з коротким чотиримісячним періодом навчання в Паризькій академії жандармів, він все ще відчував цю тоншу, майже невловиму межу. Він любив Корсику, але Корсика ніколи повністю не приймала його як свого, як це буває з тими, хто народився тут і кровно пов'язаний з її землею. Це відчуття завжди було з ним, як тінь, але воно також давало йому певну об'єктивність, що була корисною в його роботі.

Раптом спокій ранкового ранку розірвав різкий, істеричний крик.

— Жак! Жак зник! Мій хлопчик зник!

Лекарр одразу підвівся. Це був голос Жанни Морі, дружини місцевого рибалки, матері восьмирічного Жака. Він знав її – молоду, тендітну жінку, що жила лише заради своєї родини. Її крик лунав по всьому порту, розбудивши всіх, хто ще спав. Рибалки вибігали зі своїх будинків, їхні обличчя були сповнені здивування і страху.

Лекарр швидко пішов до Жанни. Вона стояла біля свого будинку, її тіло тремтіло, волосся було розпатлане, а в очах читався непередаваний жах. Поруч з нею стояв її чоловік, Антуан Морі, його обличчя було блідим, як крейда.

— Що сталося, Жанно? – запитав Лекарр, його голос був спокійним, але рішучим.

— Жак… він… його немає! – вона схлипувала, вказуючи на порожнє ліжко в будинку. – Я пішла розпалити вогонь, а коли повернулася… його не було. Двері були відчинені.

Антуан Морі, зазвичай міцний і мовчазний чоловік, виглядав повністю розгубленим.

— Він… він ніколи не виходив сам так рано. Він завжди спить до світанку.

Лекарр швидко оглянув будинок. Все було на своїх місцях. Жодних ознак боротьби, жодних слідів злому. Нічого, що б вказувало на насильницьке проникнення. Здавалося, хлопчик просто вийшов з дому. Але навіщо?

— Коли ви востаннє його бачили? – запитав Лекарр.

— Вчора ввечері, – відповіла Жанна. – Ми повечеряли разом. Почитали йому казку. Він заснув. Все було як завжди.

— Чи були якісь сварки? Конфлікти? – Лекарр намагався зрозуміти.

— Ні. Жак був таким добрим хлопчиком. Він ніколи ні з ким не сварився.

— Чи є у вашої родини вороги? – запитав комісар, його погляд ковзнув по обличчях сусідів, що зібралися навколо. Всі мовчали, але в їхніх очах читалося розуміння. В маленьких корсиканських селах вороги часто були роками, навіть поколіннями.

Антуан Морі похитав головою.

— Ні. Ми прості рибалки, пане комісар. Ми ні з ким не конфліктуємо.

Лекарр відчував, що це не зовсім правда. Мовчання сусідів говорило про багато що.

Тим часом, на місце прибув сержант Бастьєн, його обличчя було здивованим і стурбованим. За ним йшли двоє молодих жандармів.

— Комісаре! – Бастьєн підійшов до нього. – Що сталося?

— Зник хлопчик, Бастьєн. Жак Морі, 8 років. Почніть пошуки. Обшукати всі будинки в селищі, кожен кущ, кожен закуток. Перевірте берег моря. І розпитайте всіх мешканців.

Рибалки, попри своє внутрішнє напруження, одразу почали допомагати. Вони були людьми моря, звичними до небезпек і взаємодопомоги. Вони знали, що в таких справах кожна хвилина має значення.

Коли Лекарр разом з Бастьєном оглядали берег, сонце вже було високо. Хвилі спокійно накочувалися на пісок, залишаючи за собою мерехтливий слід. Нічого незвичайного.

Раптом, один з рибалок, старий Філіп, що все життя провів у морі, голосно гукнув.

— Комісаре! Я щось знайшов!

Вони кинулися до нього. Філіп стояв біля великого валуна, напів прихованого водоростями. В його руці лежало щось маленьке і темне.

Це був амулет. Вирізаний з чорного, відполірованого морем каменю. На ньому був вигравіруваний незрозумілий, спіралеподібний символ. Він виглядав дуже давнім.

— Що це? – Бастьєн взяв амулет. – Це схоже на якийсь… язичницький символ.

— Це амулет, – сказав старий Філіп, його голос був сповнений поваги і страху. – Його називають "Камінь із води". Кажуть, що його знайшли давні рибалки, і він захищає їх від злих духів моря. Але… він також приносить лихо, якщо ним нехтують.